Читати книгу - "Учта для гайвороння"

Брієнна вдарила кобилу п’ятами і виїхала наперед.

— Ану пустіть її.

Її голос змусив стражників завагатися, і селянка зуміла вирватися з їхніх рук.

— То не твоя справа, дівко, — відповів один із вартових. — Не роззявляй рота і не втручайся.

Та замість послухати його поради Брієнна витягла меча.

— Отакої! — присвиснув десятник. — То в нас тут оголений клинок. Щось мені розбійниками засмерділо. А чи знаєш ти, що князь Тарлі робить розбійникам?

Він досі тримав у руці поцуплене з гарби яйце. Долоня стиснулася, білок з жовтяком потекли між пальців.

— Я знаю, що князь Рандил робить розбійникам, — відповіла Брієнна. — А ще я знаю, що він робить ґвалтівникам.

Вона сподівалася, що почувши ім’я свого володаря, вояки отямляться, але десятник лише струсив з руки розчавлене яйце та показав стражникам, щоб оточили вершницю. Брієнна побачила навколо себе сталеві вістря.

— То що ти там брехала, дівко? Що, кажеш, князь Тарлі робить…

— …ґвалтівникам, — закінчив гучніший голос. — Він відрізає їм яйця. Або відсилає на Стіну. Або робить і те, й інше. А злодіям ріже пальці.

З-під брамної башти виступив стрункий міцний молодик з мечем при поясі. Вапенрок на його обладунку колись був білий — і подекуди ще лишався таким поміж плям трави та засохлої крові. На грудях було нашито значка: брунатного оленя, упольованого, сплутаного та підвішеного під жердиною.

«Він.» Його голос був для Брієнни наче удар кулаком у живіт, обличчя — наче ніж у печінку.

— Пане Гайле, — сухо вимовила вона.

— Краще облиште її, хлопці, — мовив пан Гайл Добич. — Це ж Брієнна Краля, Тарфійська Діва, яка зарізала короля Ренлі та половину його Веселкової Гвардії. Вона така ж лиха вдачею, як бридка пикою, а бридкішої ви, мабуть, і не знайдете… хіба що тебе, Сцянику, але ж твого батька всі вважали за волохату зуброву дупу, тож тобі можна пробачити. А її батько — Вечерниця, господар на Тарфі.

Стражники зареготали, але галябарди підняли.

— Хіба ми не маємо її схопити, пане? — спитав десятник. — За вбивство короля Ренлі?

— З якого дива? Ренлі був бунтівник проти престолу. Як і всі ми — зрадники та свавільники. Але ж тепер ми вірні слуги короля Томена. — Лицар махнув селянам, щоб їхали крізь браму. — Яйця покажи управителеві його вельможності — він, певно, зрадіє. Знайдеш його на базарі.

Старий приклав кісточки пальців до лоба у вітанні.

— Дякую, мосьпане. Ви правдивий лицар, кожен побачить. Ходімо, жінко.

Вони знову взялися до гарби і покотили її з гуркотом крізь браму. Брієнна рушила ристю услід; за нею потрусив Подрік. «Правдивий лицар, авжеж» — похмуро подумала вона, суплячи брови.

Опинившись усередині міста, вона натягла повід. Ліворуч виднілася зруйнована стайня, за нею — брудний провулок. Навпроти через вулицю на високому ґанку бурдею стояли три напіводягнені повії, перешіптуючись одна до одної. Одна трохи скидалася на табірну дівку, яка колись підходила до Брієнни з питанням, що у неї в штанях: прутень чи піхва.

— Оте опудало в нього під дупою — чи не найбридкіша коняка, що я бачив, — мовив пан Гайл про Подрікового коня. — Дивно, чому на ньому не сидите ви, ласкава пані. До слова, чи не хочете подякувати мені за порятунок?

Брієнна стрибком злетіла з кобили. На зріст вона була вища за пана Гайла на голову.

— Одного дня я подякую вам, пане, у добрячому бугурті.

— Як подякували Рудому Ронетові? — зареготав Добич.

Сміх він мав гучний, запальний, навіть милозвучний, хоча не міг похвалитися вродою. Колись Брієнна вважала це обличчя з карими очима, шапкою кошлатого брунатного волосся та невеличким рубцем біля лівого вуха простим і чесним, поки не дізналася правду. Підборіддя лицар мав з серпиком, ніс — кривуватий, але сміявся часто і приємно для вуха.

— Чи не слід вам іти охороняти браму?

У відповідь він невдоволено скривився.

— Мій брат у перших Алин ловить розбійників десь по лісах. Мабуть, скоро повернеться з головою Хорта, вкритий славою та надутий, мов булька. А мене приречено стовбичити на тій брамі — завдяки вам. Сподіваюся, ви задоволені, кралечко. До речі, що ви тут шукаєте?

— Стайню — поставити коня.

— Отам проти східної брами є одна. А цю спалено.

«Без тебе бачу.»

— Ви сказали тим стражникам… так, я була поруч із королем Ренлі в мить його смерті, але його, пане, вбила якась химородь. Присягаюся в тім на своєму мечі.

І поклала руку на руків’я, готова битися, якщо Добич у вічі звинуватить її в брехні.

— Може, й так. А те, що Веселкову Гвардію порізав Лицар Квітів, я знаю краще за вас. Бо з найліпшим вашим щастям ви б перемогли хіба що пана Емона — він був похапливий боєць і швидко стомлювався. Але Ройса? Оце вже ні. Пан Робар був удвічі кращий за вас мечник… та ви ж, до речі, не мечник, хіба не так? Мечниця, мечниха… цікаво, яким словом вас називати? А ще цікавіше: які справи привели Діву до Дівоставу?

«Шукаю свою сестру, дівчину тринадцяти років» — мало не відповіла Брієнна, але ж пан Гайл мав знати, що сестер у неї нема.

— Мушу знайти одного чоловіка в закладі «Смердюча гуска».

— Я гадав, Брієнна-Краля не шукає собі чоловіків. — Посмішка лицаря мала в собі щось зловісно-лукаве. — «Смердюча гуска», кажете? Це місце я знаю… і знаю, чим воно смердить. Це шинок біля гавані. Та спершу ви підете зі мною до його вельможності князя.

Пана Гайла Брієнна не боялася, але ж він належав до старшини при Рандилі Тарлі. Варто було йому свиснути — і на поміч та захист примчала б сотня стражників.

— Мене мають ув’язнити?

— За віщо, за Ренлі? Ой, та кому він треба? Відтоді ми змінили королів, дехто — двічі. Ніхто не згадає, ніхто не заплаче. — Він легенько поклав їй долоню на плече. — Сюди, якщо ваша ласка.

Брієнна рвучко вивільнилася.

— Буду вдячна, якщо ви мене не торкатиметеся!

— Нарешті хоч якась дяка, — вишкірився лицар у лукавій посмішці.

Коли вона востаннє бачила Дівостав, місто лежало в руїнах, зі спустошеними вулицями та спаленими домівками. Зараз вулиці повнилися дітьми та