Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

Мільва, все ще зайнята відновленням покрученого оперення стріл, гнівно забурчала. Кагір скінчив лагодити чобіт і справляв враження, що спить.

— Пізніше, — продовжував Регіс, — прийшли тривожні симптоми. Веселощі й товариство стали відігравати роль цілком другорядну. Я помітив, що можу без них обійтися. Достатньою і насправді важливою була лише кров, навіть якщо її п’єш…

— Із дзеркалом? — втрутився Любисток.

— Гірше, — спокійно відповів Регіс. — Я не відбиваюся у дзеркалах.

Якийсь час він помовчав.

— Я познайомився з одною… вампіркою. Могло то бути — і, може, й було — дещо серйозне. Я перестав шаліти. Але не на довго. Вона від мене пішла. А я почав пити за двох. Розпач і жаль, як знаєте, це досконале виправдання. Усім здається, що вони розуміють. Навіть мені здавалося, що я розумію. А я всього лише допасовував теорію до практики. Я вам не набрид? Уже закінчую. Нарешті я почав робити речі, які не можна допускати, абсолютно неприйнятні, такі, яких не робить жоден вампір. Почав я літати по-п’яному ділу. Якоїсь ночі хлопці послали мене до села по кров, а я промазав мимо дівчини, яка йшла до криниці, з розгону гепнувся у зруб… Селяни мене мало не затовкли, на щастя просто не знали, як до того взятися… Продірявили мене кілками, відрубали голову, облили свяченою водою і закопали. Уявляєте собі, як я почувався, коли прокинувся?

— Уявляємо, — сказала Мільва, оглядаючи стрілу.

Всі подивилися на неї здивовано. Лучниця кашлянула й відвернулася. Регіс ледь помітно усміхнувся.

— Уже закінчую, — сказав. — У могилі я мав досить часу, аби подумати над своєю долею…

— Досить? — запитав Ґеральт. — Як багато?

Регіс глянув на нього.

— Професійний інтерес? Десь років із п’ятдесят. Коли я регенерував, вирішив узяти себе у руки. Було непросто, але я зарадив собі. З того часу я не п’ю.

— Узагалі? — Любисток заїкався, але цікавість перемогла. — Взагалі? Ніколи? Адже…

— Любистку, — Ґеральт трохи звів брови. — Опануй себе. І задумайся. Мовчки.

— Вибач, — буркнув поет.

— Не вибачайся, — сказав примирливо вампір. — А ти, Ґеральте, не гань його. Я розумію його цікавість. Я, а вірніше кажучи, я і мій міф, уособлюємо усі його людські страхи. Важко вимагати від людини, аби та позбулася страхів. Страхи виконують у людській психіці роль не менш важливу за усі інші емоційні стани. Психіка, позбавлена страхів, була б психікою каліки.

— Уяви собі, — сказав Любисток, відновлюючи впевненість у собі, — я не відчуваю в тобі загрози. Я тоді каліка?

Ґеральт із мить думав що Регіс продемонструє зуби й вилікує Любистка від можливого каліцтва, але помилявся. Вампір не тяжів до театральних жестів.

— Я говорив про страхи, що закорінені у свідомості й підсвідомості, — пояснив він спокійно. — Нехай тебе не ображає метафора, але ворона не боїться розвішених на кілках капотів та капелюхів, якщо вже зуміє переломити страх і всядеться там. Але коли вітер тим страхом зашарпає, птах відреагує втечею.

— Поведінку ворони пояснює битва за виживання, — зауважив у темряві Кагір.

— Пояснює-засраняснює, — фиркнула Мільва. — Не страху ворона боїться, а тіко людини, бо людина камінь має і кидає у неї.

— Битва за виживання, — погодився Ґеральт. — Тільки що не у воронячому, а у людському варіанті. Дякуємо тобі за пояснення Регісе, повністю приймаємо його. Але не копайся у безоднях людської підсвідомості. Мільва права. Причини, через які люди реагують панічним страхом на спраглого вампіра, не є ірраціональними, а виникають через бажання вижити.

— Чую голос спеціаліста, — вампір легенько вклонився у його бік. — Професіонал, якому професійна гордість не дозволила б брати гроші за битву із вигаданими страхами. Відьмак, який себе шанує, наймається виключно на битву зі злом реальним і з загрозою безпосередньою. Тож професіонал, напевне, захоче нам пояснити, чому вампір є більшим злом, аніж дракон чи вовк. Усе ж ці двоє останніх, наприклад, також мають ікла.

— Може, тому, що двоє останніх використовують ікла через голод або ж для власного захисту, і ніколи не для забави або для ламання льоду у товаристві або ж несміливості до протилежної статі?

— Люди про те не знають, — сходу парирував Регіс. — Ти про те знаєш здавна, а решта компанії — тільки-тільки. Інші глибоко переконані, що вампіри не розважаються, лише живляться кров’ю — і виключно людською кров’ю. А кров — це рідина життєдайна, її втрата пов’язується із ослабленням організму, вітальної сили. Розумієте то ви отак: створіння, яке проливає нашу кров, є нашим смертельним ворогом. А створіння, яке жадібне до нашої крові, бо нею живиться, є подвійно злим: він посилює власну коштом нашої, а щоб його вид розквітнув, наш мусить згаснути. По суті, таке створіння є огидним, бо хоча ми й знаємо життєдайну силу крові, є вона для нас огидною. Чи хтось із вас напився б крові? Сумніваюся. А є люди, які при одному вигляді крові слабнуть чи непритомніють. У деяких спільнотах жінки кілька днів на місяць уважаються нечистими й ізолюються…

— Хіба серед диких, — перебив його Кагір. — А втрачають свідомість при вигляді крові хіба що тільки у вас, нордлінгів.

— Ми ходимо манівцями, — підвів голову відьмак, — зійшовши з прямої стежки у гущавину сумнівної філософії. Вважаєш, Регісе, що людям була б різниця, якби вони дізналися, що ви сприймаєте їх не як їдло, а як питво? Де ти тут бачиш ірраціональні страхи? Вампіри висмоктують з людей кров, і саме цей факт неможливо поставити під сумнів. Людина, трактована вампіром як пляшечка горілки, втрачає сили — і це також очевидно. Людина ж, так би мовити, осушена, втрачає вітальність дефініційно. Зазвичай, вона помирає. Вибач, але страх перед смертю не можна пакувати до того самого мішка, що й образи, що стосуються крові. Місячної чи якоїсь іншої.

— Балакаєте ви так мудро, шо аж голова кругом іде, — пирхнула Мільва. — Та й усі ті мудрості ваші крутяться навколо того, шо у баби під спідницею. Філозофи засрані.

— Облишмо на мить символіку крові, — сказав Регіс. — Бо тут і справді міфи певним чином укорінені у фактах. Зосередимося на міфах, які фактів не стосуються, нехай вони