Читати книгу - "Мовчання ягнят"

Він більше не міг цього терпіти – того, що сиділо в підвалі й тримало в заручниках Золотце, погрожувало їй. Золотцю було боляче, він знав напевне, що боляче. Він був не певен, що зможе вбити його до того, як воно смертельно поранить Золотце, але він мав спробувати. Негайно.

Він зняв із себе одяг і вдягнув халат – він завжди збирав урожай голим і закривавленим, немов новонароджений.

З місткої аптечки він дістав бальзам, яким мастив Золотце, коли її подряпав кіт. Узяв кілька тоненьких пластирів, ватні палички та «єлизаветський комір»[217], який йому дав ветеринар, щоб Золотце не розчухувала вавку зубами. У підвалі він мав копистку для язика, з якої зробить шину для маленької зламаної ніжки, а також тюбик «Стінгізу», щоб полегшити біль, якщо те тупе створіння подряпає Золотце, коли битиметься в передсмертних конвульсіях.

Акуратний постріл у голову, доведеться пожертвувати волоссям. Золотце означала для нього більше, ніж волосся. Волосся стане жертвою, офірою в обмін на її безпеку.

А тепер – тихо донизу сходами, на кухню. Скинути капці й нижче, темними сходами в підвал, триматися ближче до стіни, щоб мостини не рипіли.

Він не став вмикати світло. Спустившись, повернув праворуч до робочої кімнати, пересуваючись у знайомій темряві, відчуваючи, як змінюється під ногами підлога.

Його рукав ковзнув по клітці, і він почув тихе розгніване цвірчання молодої молі. Ось і шафа. Він відшукав інфрачервоний ліхтарик і натяг на голову окуляри нічного бачення. Тепер світ сяяв зеленим світлом. На мить він зупинився серед затишного булькання акваріумів, у теплому дзижчанні парових труб. Господар темряви, королева темряви.

Молі, що вільно літали кімнатою, залишали зелені флуоресцентні шлейфи перед його очима, м’яко дмухали на обличчя, змахуючи в мороку пухнастими крилами.

Він перевірив свій «пітон». Револьвер був заряджений свинцевими кулями з пласкою голівкою «38-й спеціальний». Вони ввійдуть у череп і розкриються, смерть буде миттєвою. Якщо під час пострілу воно стоятиме, якщо він поцілить униз у верхню частину голови, то такі кулі, на відміну від посиленого набою «магнум», не пройдуть крізь нижню щелепу й не порвуть грудей.

Тихо, тихо прокрадався він, зігнувши коліна, хапаючись за старі дошки пальцями з пофарбованими нігтями. Нечутно пройшов піщаною підлогою в кімнаті з льохом. Тихо, але не дуже повільно. Він не хотів, аби собачка на дні колодязя встигла відчути його запах.

Стінки льоху світилися зеленим, ясні обриси каміння і вапна, чітка текстура дерев’яної кришки крізь його окуляри. Тримай ліхтарик і зазирни всередину. Ось вони. Воно лежало на боці, наче гігантська креветка. Може, спало. Золотце згорнулася клубочком біля його тіла – напевне, спить, тільки б не мертва, будь ласка.

Голова була відкрита. Як заманливо поцілити в шию – зберегти волосся. Надто ризиковано.

Ґамб нахилився над колодязем, вирячився вниз стеблинами нічних окулярів. «Пітон» такий приємний, дуло таке важке, ним так зручно цілитись. Треба тримати його в інфрачервоному промені. Він налаштував зображення, покрутивши ручки збоку, там, де вологе волосся прилипло до скроні.

Шум чи запах – він так і не дізнався, але Золотце прокинулась, почала дзявкати, стрибати вгору в темряві. Кетрін Бейкер Мартін зігнулася навпіл, затуливши собачку, та накрила їх обох матрацом. Тепер під ним рухаються якісь кавалки, неможливо розрізнити, де Кетрін, а де песик. Він дивився вниз, і в інфрачервоному світлі йому зраджувало відчуття глибини. Він не міг збагнути, які кавалки були Кетрін.

Але він бачив, як стрибає Золотце. Він зрозумів, що з її ногою все гаразд, і одразу ж дізнався дещо більше: Кетрін Бейкер Мартін не змогла б скривдити собачку – так само як він. О блаженне полегшення. Вони поділяли це почуття, і саме тому він матиме змогу вистрелити в її кляту ногу, а коли вона схопиться за ногу, знести її блядську голову. Жодних запобіжних заходів.

Він увімкнув світло, геть усі світильники в цьому добваному підвалі, та приніс із комори прожектор. Він опанував себе, він ясно мислив – повертаючись через робочу кімнату, він пригадав, що треба трохи відкрутити крани в раковинах, аби нічого не забилося в сифонах.

Коли він поспіхом проходив повз сходи, готовий до роботи, з прожектором у руках, задзеленчав дверний дзвінок.

Дверний дзвінок рипів і скреготав, тож Ґамбові довелося зупинитися й подумати, що б це означало. Він уже роками не чув цього звуку, навіть не знав, чи він досі працює.

Дзвоник було встановлено на сходах, щоб чути його вгорі та внизу, і тепер він стукотів, чорна запилюжена металева цицька. Ґамб поглянув на нього, і він знову задзвонив, і продовжував дзвонити, розтрушуючи пил. Хтось стояв біля вхідних дверей і тиснув на стару кнопку з написом «ДИРЕКТОР».

Вони підуть.

Він установив прожектор.

Вони не йшли.

Унизу, в колодязі, воно щось сказало, але Ґамб не звернув уваги. Дверний дзвінок усе дзеленчав і скреготав, наче хтось похилився на кнопку.

Краще піти нагору й визирнути на ґанок. Довгоствольний «пітон» не вміститься в кишеню халата. Ґамб залишив його на столі в робочій кімнаті.

Він уже піднявся сходами до половини, коли дзвінок замовк. Він перечекав кілька секунд. Тиша. Він усе одно вирішив поглянути. Коли він ішов через кухню, то в двері з чорного ходу наполегливо постукали, і він підстрибнув. У коморі біля чорного ходу лежала помпова рушниця. Він знав, що вона заряджена.

Він зачинив двері до сходів, що вели в підвал, – тепер ніхто не почує крики, навіть найгучніші, у цьому він був упевнений.

Знову стукіт. Він трохи прочинив двері, не знімаючи ланцюжка.

– Я дзвонила в парадні двері, але ніхто не відчинив, – сказала Кларіс Старлінг. – Я шукаю родичів місіс Ліппман, ви мені не допоможете?

– Вони тут не живуть, – відповів містер Ґамб і зачинив двері.

Він уже пішов до сходів, коли стукіт відновився, цього разу ще гучніший.

Він знову відчинив двері на ланцюжку.

Молода жінка піднесла до щілини посвідчення. Там було написано «Федеральне бюро розслідувань».

– Вибачте, але мені треба з вами поговорити. Я хочу розшукати родичів місіс Ліппман. Я знаю, що вона тут жила. Я хочу, аби ви мені допомогли, будь ласка.

– Місіс Ліппман уже давно померла. У неї не було родичів, принаймні мені про них невідомо.

– А як щодо юриста чи бухгалтера? У когось мають зберігатися її ділові записи? Ви були знайомі з місіс Ліппман?

– Побіжно. У чому проблема?

– Я розслідую смерть Фредріки Біммел. Представтесь, будь ласка.

– Джек Ґордон.

– Ви були