Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

від мене хочуть?..» Білий горизонт змикався з темрявою смоляного неба. Гертруда звела очі вгору. Тисячі янголів зі свічками дивилися згори на неї й не мали як допомогти. Дівчина шукала поглядом сузір’я Коморовських, щоб помолитися до власних заступників — не знаходила. Навіть небесні хранителі сьогодні полишили її… Різко заворушилося дитя всередині — йому теж було дуже холодно й страшно. Чорна тінь, що рухалася збоку від неї, прискіпливо розглядала Гертруду недобрим вовчим поглядом.

— Что, рыбка, попалась?.. Ну ничего, еще поплаваешь сегодня на свободе… — процідила тінь і далі продовжувала недобро дивитися на дівчину. Сльози відчаю наповнили очі Гертруди. Та навіть плакати не можна було: на морозі сльози перетворювалися на маленькі крижинки й стягували болем лице.

— Мені холодно, холодно… — жалісливо промовила Гертруда в нікуди.

— Ничего, еще немного осталось, — байдуже відповів вершник збоку, — потерпишь…

— Як «немного»?.. До Кристинополя ж далеко, — не могла второпати дівчина.

— Тебе точно не туда, успокойся…

Ще один вершник наздогнав підводу.

— Як там вона?

— Да нормально, пан Домбровский, не переживайте, довезем…

Та щось раптом змінилося: передні вершники спинилися, і вся ота процесія почала ставати обабіч санної дороги: майже триста хур їхало до Львова на ярмарок — ну ніяк не можна було з ними розминутися. Неповороткі люди в теплих кожухах і валянках повільно проїжджали повз Гертруду. «Вони допоможуть, допоможуть», — раптом майнула думка в дівчини, і, коли черговий віз порівнявся з нею, щосили почала кричати:

— Допоможіть, люди! Я Коморовська! Допоможіть! Врятуйте!..

Чорна тінь-привид метнулася до неї, схопила подушку й затулила дівоче обличчя. Гертруда щосили намагалася відняти від себе ту подушку — дарма… Вона перестала кричати й уже мала лише одне-єдине бажання — ковток повітря… Важко… Повітря… Нема… Та раптом сильна чоловіча рука проникла під подушку й стиснула їй горло. Гертруда захрипіла. На мить їй здалося, що янголи нарешті прийшли — спалах світла виник перед очима. Як боляче… Та після судом усього тіла настало полегшення: вона наче опинилася над саньми, зависла в повітрі. Зі здивуванням побачила себе, спокійну й нерухому. Не було більше ні холоду, ні болю. Тиха радість наповнила Гертруду. Вона піднімалася все вище й вище. З висоти пташиного польоту дівчині відкрилася небачена раніше краса. Ті страшні люди вже були далеко внизу — метушилися там, як чорні комахи на білому полотні. Раптом щось світле порівнялося з нею — маленьке усміхнене дитятко відлетіло вслід за нею від тих страшних саней. Маленький синочок, так схожий на свого вродливого татуся. Гертруда взяла крихітку за руку, і вони вдвох полетіли ввись — туди, де нема ні зради, ні багатства й усі просто люблять одне одного…

Кухарка Зося відчувала сильне полегшення: нарешті всі до одного гості сьогодні роз’їдуться. Де ж то можна стільки, прости Господи, жерти… Їдять — то коли голод і в міру, а то без міри й з витребеньками-захцянками[31] — жеруть, одне слово. Ще всім тим жерунам на дорогу треба провізію назбирати — жах… Тільки одному генералові Рум’янцеву з купою його солдатів — півпідводи хліба й одну свиню — то щонайменше. А для пана генерала, що в кареті разом із послом свою дупу повезе, треба чогось вишуканішого назбирати в кошик.

— Де кошик для генерала? — поцікавилася Анна Ельжбета.

— Туткай, туткай, а от цей уже для Мнішеків, — задріботіла Зося.

Пані вийняла з кошика велику пляшку з горілкою й кудись із нею вийшла, за хвилю повернулася, поставила назад, навіщось перехрестилася. «Дивна наша пані часом…» — подумала кухарка й зайнялася підготовкою наступного кошика — для Мнішеків. Печене й варене у великій кількості запаковувалося для панських вимогливих животів, доповнювалося суліями зі спиртним. Нарешті пляшка зі смачним угорським вином теж прописалася в кошику Мнішеків. Коли Зося розвернулася за хвилю до кошика, аж оніміла: темно-синя пляшка, що так гармонійно виглядала на тлі жовтого плетива лози, раптом десь щезла. Жінка отетеріло пооглядалася по кухні — нікого, зовсім нікого. «Боже, ніц пам’яті не маю… Хоч би не пересолити тепер нічого, а то так можна і два, і три рази…» — зітхнула Зося й знову пішла за пляшкою. Повернулася й очам не повірила: знову гарний контраст темно-синього з жовтим милував око. «Свят, свят, свят… Не можна мені того вина нюхати, як наливаю…» — вирішила Зося й заклопотано рушила далі. Похмурий маленький чоловічок обережно виліз з-за наскладаної провізії: Карлічек зробив найважливішу справу у своєму житті. Там, на небесах, його красуня Каролінка й маленьке янголятко нарешті заспокояться: праведна помста здійсниться…

Франц Салезій із вікна палацу спостерігав, як від’їжджає російський обоз: «Чогось стільки поспіху… Видно, що я чогось не знаю. Може, де наші їм що всолили, от і спішать у бій…» Десь за чверть години по тому в його кабінет прийшов змучений полковник Домбровський, який щойно повернувся з погоні за Коморовськими. Потоцький розправив вуса, нервово постягував їх, глянув на якогось непевного вояку.

— Ну що там, привіз? Де є та самозванка? Відігрівається? — Домбровський стояв із виглядом в’юна, якого тільки-но посипали сіллю — весь напружений і скривлений. — Чого ти мовчиш, пся крев? — не витримав знервований Франц Салезій.

— Та… прошу ясновельможного пана, сталася нам одна прикрість, — переминався з ноги на ногу Домбровський.

Старого підкинуло від люті на рівні ноги.

— Говори вже, говори, курво, не мни ту мову, як підліток яйця!

Домбровський набрав повні легені повітря й видихнув:

— Не довезли ми панночку. Померла чи то від холоду, чи то дитині зле стало… Трохи ми їй губу прикривали, щоб нас перед обозом не продала… Тіло викинули… Біля Сільця, під лід у Рату, бо…

Потоцький занімів і скам’янів… Не дослухав, кинувся до столу. Тремтячими від люті руками щось там шпортав. Домбровський з-під лоба спостерігав, аж поки… Полковник розвернувся й рвонув до дверей — куля просвистіла в нього над вухом і врізалася в одвірок. Домбровський мчав зі спритом кавалерійської коняки під ворожим прицілом… Швидше, швидше… Нарешті двір… Грюкіт вікна, яке відчиняв Потоцький, змусив його петляти, як заєць між кущами. Знову постріл… Мимо… Нарешті його коняка — прощавай, дідичу. «Ну, сталося, як сталося… А може, ти того сам хотів? Нащо тих придуркуватих москалів із нами було посилати? Їх хлібом не годуй, а дай когось забити. Усе терлися там біля саней і терлися… Навіть наші й не зрозуміли, як то сталося — одні тільки росіяни там були…»

— Бачиш, Анно, як усе добре вийшло, — гаряче шепотіла Марія Амалія, прощаючись із Потоцькою. — Добре, що слідів не