Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

називають циганський дух, усвідомлення належності до циганства. Тому гаджо для них – чужак. Стосунки ромів із чужинцями здійснюються практично за двома основними правилами. По-перше, ром тут має діяти за законами нециганского соціуму. А по-друге, з гаджо він мусить поводитися так, як той поводиться з ним. У деяких же моментах контакти ромів із гаджо нічим не відрізняються від тих, що їх закон визначає для внутрішнього циганського життя. Ромам категорично забороняється вбивство, зґвалтування, завдання серйозних фізичних ушкоджень та інші негативні речі. Але це не гарантує того, що на Платона не затаїли зла. Нікому не сподобається, коли руйнують його плани. Тим більше – коли вони стосуються прибутків. А відплата могла відбутися навіть через сто років. На те вона й відплата. Хоча це лише версія.

– Змахує на індійське кіно, – іронічно зауважив Богдан. – Колись навіть фільм такий дивився – «Запізніла розплата».

– У житті часто ще й не таке буває, – парирував психолог. – Я б не поспішав насміхатися.

– Я не збирався, – знітився Лисиця. – Вибачте! Просто згадав. Але зараз і сам подумав, що життя – сценарист набагато крутіший за всіх голлівудських разом узятих і помножених на вісім. Та й не все в житті на логіці тримається. Дивами воно теж густо приправлене.

– Добре, нехай це цигани, – здав деякі позиції Цируль. – Але чому вбили саме так, як у Донецьку? Там теж вони? Тоді яка мотивація? Тим убивством прикрити це? Мало логіки.

– А ви про донецький випадок теж у курсі? – насторожився Ігор. – Гм… Про Кречета ми теж не все знаємо. Може, там теж є «циганський слід»?

– Точно! – пожвавішав професор. – «Суто циганське вбивство». Ножем у серце й виколоти очі. Може, це їхній давній ритуал? І означає він щось зовсім інше, ніж ми можемо думати.

– Не знаю, – показав невдоволеність психолог. – Не чув. Але це не значить, що не може бути.

– А міг той його дитячий стрес, ця «дезадаптація особистості», потім позначитися на його психіці? – знову підкинув питаннячко донкор.

– Гм, – узяв паузу психолог. Ніби пішовши в себе. Де шукав відповідь на вочевидь непросте запитання. – Та він і позначився. І добре позначився. Платон практично створив таку собі матрицю. І вже тільки крізь неї сприймав світ, себе у світі і світ у собі.

– Тобто всі його вчинки змодельовані цією матрицею? – запитав Богдан, ніби теж був психологом. Не народним, а дипломованим.

– Не можна сказати, що всі, – повів розважливо Цируль. – Але більшість. Найважливіше. Те, що гніздиться довкола його «я».

– А, скажімо, випадкова зустріч із циганами? – поцікавився Ігор. – Теперішніми. Вона могла внести збій у його психіку. Чи, скажімо, трансформувати її?

– Збій – уже трансформація, – поправив палицю Дмитро Якович, і тепер «змія» почала дивитися на журналістів. – Але трансформація деструктивна… Натякаєте на появу в нас циганського табору?

– Читаєте думки, – усміхнувся Марченко. – І між думками.

– Лише газети, – усміхнувся Цируль і показав на кілька їх. Ті зім’ятою «трубочкою» лежали поруч. – «Презумпція» теж серед них.

– А я вже подумав, що треба думки фільтрувати. Як базар. – Донкор, схоже, за панібрата з Цирулем.

– Ця подія могла активувати давно притлумлені глибинні процеси, – пустився в науку Дмитро Якович, – і рецидивно детермінувати глибоку депресію. Навіть непереборну.

– Із чого міг вирости суїцидальний синдром? – докинув розумних слів Лисиця.

– Гм… – поправив кашне психолог. – Останнім часом кількість самогубств і справді різко стрибнула вгору. А в молодіжному середовищі ця цифра взагалі жахлива. Вона зросла більш ніж на сто п’ятдесят відсотків. Але… Гадаєте, через суїцидальний синдром він застромив собі в серце ножа й виколов очі? Ні. Спочатку виколов очі, а потім ударив ножем.

Іронія переросла в сарказм. Це чудово розуміли всі. Навіть не-лінгвісти. І навіть не-психологи.

– Тут інше, – почав лити світло Ігор. – Може, під впливом депресії він замовив своє вбивство?

– Ось так? – наїжачився Цируль і зачепив палицю. Та крутнулася, з’їхала – і змія вже дивилася в землю. Але «хазяїн» не звернув на неї уваги.

– Маємо підозри, – по-змовницьки повідомив Марченко.

– Гм… – Психолог показав усім виглядом, що це такі питання, над якими треба думати. Серйозно й довго. Щоб до чогось додуматись. – У Платоновому випадку – швидше так, ніж ні. Він максималіст. У палітрі, якою його свідомість малювала картину світу, – його, індивідуальну, – не було напівтонів. Це саме такий випадок. Плюс, як я казав, – його інтровертність.

– Таким людям непросто… – закивав Лисиця. – А картини ви його бачили?

– Малюнки бачив. Ще дитячі.

– І що там? – знову запитав Богдан.

– Людина, – твердо відповів Дмитро Якович. – На кожному – людина, але зображена досить цікаво. То покалічена. То загризена звіром. З відкушеними руками-ногами. То прохромлена списом, який виштовхнув із тулуба серце. І техніка незвична. Недитяча, скажемо так. Кожна частина тіла – іншим кольором. У стилістиці геометричних фігур.

– Усе це продовжилось у дорослих роботах, – сказав професор. – І що ви можете сказати про це?

– Продовжилось? – задумався на мить Цируль. – Логічно. Так відобразилася специфіка його психічної організації. Ну, тобто творчість – це і є завжди її продовження. Але я в тому сенсі, що він прагнув правильного світу. Рівного. Справедливого. Красивого. Не терпів кривизни. Нерівності. Для нього це все символізувало обман. Нещирість. А люди такі. Брехливі. Нещирі. Точніше – не такі, яких він хотів. Тому вони на картинах не цілісні. А зовсім навпаки. Світ йому здавався недоробленим. Це, звісно, річ зрозуміла, що ні людина не досконала, ні світ. І саме про це він хотів сказати малюнками. А потім – і картинами. Вони для нього – своєрідні апотропеї, талісмани, обереги. Він зображав такий собі «світ-навпаки». І хотів, щоб усе погане, негативне відбувалося на малюнках. Звідси йшло туди. І там лишалося.

– А вони мають художню цінність? – поцікавився Ігор.

– Отут, хлопці, я й не допоможу, – почав кректати по-старечому Дмитро Якович. Навмисне? Щоб повірили? – Не моя парафія. Та й важко прогнозована. Один креслить чорний квадрат – і весь світ його знає. А інший роками не вилазить із майстерні, але вмирає бідним і невідомим. Ви ж у курсі про шляхи Господні.

– Та трохи… – скупо відповів Лисиця.

– Отож, – підморгнув Цируль.

– Гаразд, дякуємо! – узявся керувати процесом донкор. – Ви нам дуже допомогли.

– Побачимо, – зітхнув чоловік. – Якби ж тільки монстра того скрутили. Платона не повернеш, але й тварюці тій гуляти серед людей не бажано… Не накоїв би нової біди.

– Усе буде добре, – підморгнув професор.

– Та нехай же ж.

Журналісти попрощалися й пішли.

Психолог розвернув палицю так, що зміїна голова стала дивитися в слід коротенькій «процесії». Далі взяв батон і знову став кришити гостинці для метушливих воркотунів.

«Нишпорки» дійшли до машини й сіли. Ігор заводити не поспішав. Заважала задумливість.

– Поїдемо додому? – спробував повернути до життя донкора Лисиця.

– Га? – аж кинувся той.

– Кажу, на Донецьк? – голосніше мовив професор.

– Ага, – коротко відбувся водій. – Треба порити біля Олександри Молоткової. Раптом, це – шанс? І текст листа дивного тямущим людям показати.

– Та й особисті справи ще є… – замріяно потягнувся Богдан.

– Це точно, – підморгнув Марченко. – Там теж роботи багато.

Лисиці це не сподобалося. І мрійливість де й ділася. Її замінила погроза. Зіграв її професор непогано. Хоча Ігорева грубуватість і справді серпом по… серцю.

– Здаюсь, – підняв руки винуватець.

– Правильно, – посварився пальцем Лисиця.

Ігор завів. Обережно рушив. За годинку вже будуть у Донецьку. Повернуться до звичного життя. Ха-ха-ха… Уже й не знаєш, яке воно, те звичне. Сповнене зустрічей, майже-допитів, пошуків, спостережень, роздумів. Але де немає результату. Чи… Точно. Яке воно інше, уже майже й забули.

Марченко увімкнув музику. «Bee Gees» почали свою «How Deep Is Your Love». Клас. Шикарна мелодія. Чудодійні ліки проти шансону з маршрутки. Бальзам!

Лисиця спробував пошукати в кріслі релаксу. Дорога попереду хоч і недалека, проте й не палицею кинути. Захотів розслабити тіло. Але спинка й пасок показали, що з розкошами перебрати не вийде. Макітра вляглася на підголовник. Погляд заковзав міськими пейзажами. Магазини, аптеки, машини, дерева. І люди, люди, люди. Десь же тут