Читати книгу - "Вибрані романи"

— Я тебе засуджую?

— Атож, засуджуєш. Отак піти означає засудити мене...

— А якби я пішла жити до чоловіка? Якби покинула тебе задля чоловіка?

— Залежить від чоловіка.

Запала коротка мовчанка.

— Отже, донечко моя, — знову заговорив Хоакін, — мені справді буває погано, я страждаю, страждаю впродовж майже всього свого життя. У твоїх здогадах багато істини. Але, ухваливши рішення стати черницею, ти мене просто доб’єш, загостриш і розвередиш мою хворобу. Пожалій свого батька, свого нещасного батька...

— Я й роблю це з жалості...

— Ні, ти це робиш із егоїзму. Ти втікаєш, ти бачиш, що я страждаю, і втікаєш од мене. Це егоїзм, байдужість і неприязнь спонукають тебе піти в монастир. Уяви собі, що я мав би хворобу, тяжку й заразну, таку, як проказа, а ти покинула б мене, щоб утекти в монастир і там молити Бога, аби він мене зцілив? Ну ж бо, відповідай, ти мене покинула б?

— Ні, я тебе не покинула б, бо я твоя єдина дочка.

— Тоді уяви собі, що в мене проказа. Залишися вдома й лікуй мене тут. Я віддамся під твій нагляд, робитиму все, що ти мені накажеш.

— Якщо так...

Батько підвівся на ноги й, дивлячись на дочку крізь сльози, обняв її і, тримаючи її в обіймах, пошепки сказав їй на вухо:

— Ти хочеш вилікувати мене, донечко моя?

— Так, тату.

— Тоді вийди заміж за Абеліна.

— Що ти сказав? — вигукнула Хоакіна, відхиляючись від батька й дивлячись йому у вічі.

— А що тебе так здивувало? — пробелькотів батько, також здивований.

— Ти хочеш, аби я одружилася? З Абеліном? Із сином твого ворога?

— Хто тобі сказав, що він мій ворог?

— Твоя мовчанка протягом багатьох років.

— Саме тому, що він син чоловіка, якого ти назвала моїм ворогом.

— Я не знаю, що гам між вами було й не хочу знати, та коли я побачила, як ти останнім часом прихилився до його сина, мене опанував страх... я боялася... я не знаю, чого я боялася. Ця твоя любов до Абеліна здавалася мені чимось моторошним, пекельним...

— Але ж ні, моя дочко, ні! Я шукав у ньому спокути. І повір мені, якби ти привела його в мій дім, якби зробила його моїм сином, то я почув би себе так, ніби сонце вперше засяяло в моїй душі...

— То ти думаєш, батьку мій, що я його домагаюся, прагну здобути його прихильність?

— Я цього не сказав.

— І що ж тоді?

— А якщо він?..

— То, виходить, ви вже обговорили це з ним удвох, не зважаючи на мене?

— Ні, я тільки подумав про це, я, твій батько, твій бідолашний батько.

— Мені тебе шкода, тату.

— Мені самому себе шкода. Але тепер усе ніби складається на мою користь. Ти хіба не хочеш принести себе в жертву заради мене?

— Так, я готова принести себе в жертву заради тебе. Можеш покластися на мене.

Батько поцілував її, а вона, визволившись із його обіймів, вигукнула:

— Тільки не тепер! Коли ти заслужиш. Чи ти хочеш, аби я також примусила замовкнути тебе поцілунками?

— Звідки ти про де довідалася, дочко?

— Стіни також мають вуха, тату.

— І звинувачують!

Розділ двадцять восьмий

— Я хотів би бути вами, доне Хоакін, — сказав йому одного дня той убогий, позбавлений спадщини араґонець, батько п’ятьох дітей, після того, як випросив у нього трохи грошей.

— Ви хотіли би бути мною? Не розумію!

— Атож, я все віддав би, аби бути вами, доне Хоакін.

— І що саме ви віддали б?

— Усе, що можу дати, усе, що я маю.

— І що ж ви маєте?

— Життя!

— Віддати життя для того, щоби стати мною! — вигукнув Хоакін і подумки для себе додав: «Я віддав би своє життя за те, щоби стати кимось іншим!»

— Так, я віддав би життя за те, щоби стати вами.

— Тут є одна річ, якої я добре не розумію, друже. Я не розумію, як людина може віддати життя, щоби стати кимось іншим, а також не розумію, як вона може захотіти стати кимось іншим. Стати іншим означає перестати бути собою, перестати бути тим, ким ти є.

— Безперечно.

— Тобто припинити своє існування.

— Звичайно.

— Але ж іншого існування для вас не буде.

— Безперечно.

— У такому разі...

— Я хочу сказати, доне Хоакін, що я з великою охотою перестав би існувати або, якщо висловитися точніше, пустив би собі кулю в лоба, або ж стрибнув у глибоку воду, якби знав, що створіння, які прив’язують мене до цього собачого життя, які не дозволяють мені накласти на себе руки, знайшли б у вас батька. Тепер ви зрозуміли мою думку?

— Так, я зрозумів. Тому...

— Тому я проклинаю те почуття, яке прив’язує мене до життя, і я вельми охоче розлучився б із самим собою і назавжди знищив би всі спогади про себе, якби не йшлося про моїх дітей. І мене стримує ще одна річ.

— Яка?

— Страх, що спогади про мене, моя історія супроводжуватимуть мене й після смерті. Я хотів би бути вами, доне Хоакін!

— А що як мене утримують у житті, друже мій, причини, подібні до ваших?

— Але ви багатий.

— Багатий... багатий...

— А багатий ніколи не має причин нарікати на життя. Вам не бракує нічого. Ви маєте дружину, доньку, добру клієнтуру, репутацію... чого вам іще треба? Ваш батько не позбавив вас спадку, вас не викинув із дому на вулицю ваш рідний брат... Вас ніхто не перетворював на жебрака! Я хотів би бути вами, доне Хоакін!

А Хоакін, попрощавшись зі своїм співрозмовником, сказав собі: «А ким би хотів бути я! Цей чоловік заздрить мені! Він мені заздрить! Але ким би я хотів бути?»

Розділ двадцять дев’ятий

За кілька днів після того Абелін і Хоакіна заручилися. У своїй «Сповіді», яку він присвятив дочці, Хоакін трохи згодом написав:

«Мені неможливо пояснити тобі, дочко моя, як я намовив Абеля, твого теперішнього чоловіка, щоби він попросив у тебе стати його нареченою. Мені довелося дати йому зрозуміти, що ти в нього закохана або принаймні тобі хочеться,