Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

в білому костюмі й з хусткою на шиї, під пахвою несе пакет помаранчів. Обіймає мене, цілує, щасливий, що я живий, але ніяк не може заговорити як слід. Постійно шепоче, ніби боїться мене розбудити. Я спитав його уві сні: «Алаґо, що з тобою?» — «Нічого, Сейо, зі мною нічого, але ти в мене страшенно хворий, от я й хвилююся». Не хотів сказати, що з ним.

Потім я прокинувся й думав: та що ж це таке з Алаґою, Боже мій! Мертвий, а так добре тримається, і все ж не говорить. Або з ним недобре, або щось не так із моїм сном. Того ніколи не дізнаєшся. Наступної ночі знову все те саме. Снився він мені, мабуть, цілий місяць, аж поки врешті-решт не сказав мені: «За що ж, друже Сейо, ти зі мною так учинив, навіщо заспівав “Джулзулейху”, дитино моя, тепер ось я більше не можу ні співати, ні говорити!». Прошепотів це Алаґа в моєму сні, і ринули йому сльози з очей. Плаче Алаґа, а мені померти хочеться. Не так, як він, а щоб померти там, де мене більше навіть у снах не буде. Під пахвою в нього пакет помаранчів, а я про свої помаранчі для нього й забув. І ті помаранчі, бач, не відпускають мене.

Не знаю, що мене врятувало: чи те, що тіло не пускало його в сни, поки я ще був слабкий, а Хусреф готував мене до нього, чи ж те врятувало, що Алаґа Ідрізович мав душу, якої в мене зроду не було, і не відвідав мене зарано, коли завиграшки міг убити.

Потім я видужав, з лікарні вийшов як новий, повернулася до мене сила, лють і затятість, але постійно трохи боліло мені. Перестало, коли я вже зістарівся, Бог дав мені Айку, а вона народила сина. Той біль був не від ран, його джерелом було щось інше. У мені більше не було покійного Ізета Комушина. Айчина мати Азра, жінка, молодша за мене, що все одно дивиться на мене як на свою дитину, каже: «Добрий Аллаг врятував тебе, синку, хоч ти в нього й не вірив. Він тобі потім і болів». Що я скажу їй на це? Я старий чоловік, і мені запізно після такого життя починати вірити в Бога. Пізно для віри, пізно й для невіри. А ще я одного разу таки спробував знову заспівати «Джулзулейху»; це було за багато років по тому, як мене вбивали, але мені так різонуло в шлунку, що аж на долівку впав. Це не був біль від Бога, просто від натуги вивалилася грижа. Лікар сказав, що моя черевна стінка недостатньо зміцніла, мушу ще трохи потерпіти. Потім уже я її не співав, тільки легші севдалінки, Алаґині.

І як би я зараз Айці та її матері пояснив, чому відбираю в малого брязкальце і дозволяю йому плакати, поки з голосу не спаде? Мені подобається, що він саме такий, бо здається, що це я — знову починаю все спочатку і буду в ньому назавжди. Нехай буду, цілий, окрім жалю мого за Алаґою. То поки ще він у дитячому ліжечку, нехай мій малий пройде своє весілля у Живиницях.

Акрап

Колись давно, як Бог іще по землі ходив, були ми Акраповичами й мали будинок на Білиному полі. Маленький будинок, а сад великий, тим на всю Зеницю й славилися. Коли приїздив котрийсь чужоземець — а в ті часи приїздили вони зусібіч — і коли дивився здаля, то думав собі: що за багатії тут мешкають, хто ж вони: з роду паші чи ще якого владики? А коли питав, чиє це едемське диво, йому казали: облиш, дурню, це садок Акраповичів. Їх там набилося, як скорпіонів на зогнилому мерцеві, і живуть між собою так само. Людина, звісно, не вірила: онде ружі до неба тягнуться, і горіх розкинувся широко, і квітів найрозмаїтіших повно, що всіх і не назвеш; та якщо підходила ближче — бачила: серед руж годі знайти будиночок Акраповичів. Потонув у садку, наче коралі, що посипалися з дівочої руки, — спробуй визбирай їх тепер у високій траві. Отакий був завбільшки будинок Акраповичів, а в домі завжди по десятеро дітей, чекають, коли мати їх надвір випустить. Ми були доброї породи, особливо жінки, і діти нам не вмирали немовлятами, як у інших. Якщо котресь дитя й умирало, це точно був хлопчик. Акраповичі в цьому були як євреї, рід у них продовжувався по жіночій лінії.

Моїй прабабі Анджі до тридцяти років її чоловік Мійо дванадцятьох дітей зробив, а тоді кінь, якого він підковував, брикнув, вдаривши його копитом просто межи очі. Після того мій прадід Мійо лишився глухим і сліпим. Жодної користі з нього не було, хіба що їв за трьох і любив поговорити, якщо знаходилися слухачі. Часом і молодим, і старим набридало слухати, тож усі йшли, залишаючи його на самоті, а Мійо далі підтримував вогонь оповіді, аж поки хтось його не задмухає, чи поки сам собою не згасне. Розповідав про те, що пережив на віку, а позаяк пережив небагато, та й не було в ті роки у Зениці гідних переживання подій, він далі правив про те, що колись від когось почув, і про те, як жилося в старі часи; а що й про це знав небагато, принаймні не стільки, щоб оповідати від ранку до вечора, то починав вигадувати. Але прадід Мійо був хитрий, ніколи не вигадував нічого про сусідів, людей знайомих і незнайомих, адже боявся, що вони прийдуть і скажуть, мовляв, усе було не так, а інакше. Дуже він цього боявся, бідолаха, бо ж думав, що ніхто не схоче більше слухати його, глухого й сліпого, якщо хоч раз на брехні упіймають. Тому вигадував історії про фей та відьом, про джинів та чортенят, які скачуть з-під ковальського молота, — дуже лихі вони, але живуть не довше за змиг ока. Вигадував земфір-дівчат і ноксан-хлопців, наполовину людей, наполовину повітряних істот, що живуть довкола нас, але людина може їх бачити тільки в ранньому дитинстві, та й то якщо захворіє на скарлатину чи кашлюк; утім, дорослий теж може побачити, якщо раптом зробиться глухим і сліпим або принаймні збожеволіє. Земфір-дівчата й ноксан-хлопці мають велику силу, могли б і Богові, й чортові поперек шляху стати, але силу вони використовують лише поміж собою і тільки з однією метою: котрий-то котру закохатись у себе змусить. Ганяються