Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

легко виймають ножі й бавляться з життям. Тут я й згадав про свого ножа, театрального. Може, весілля й не найкраща нагода, щоб загнати страх Андриїці в кості, але я гадав — то для його добра. Або ж просто кажу так. А правда в тому, брате, що я хотів побачити всеохопний страх того єдиного чоловіка, про якого думав, що боїться він менше за мене. Я хотів би побачити й почути, як ламається й падає сила, більша від моєї.

— Та де ж музика, матір вашу стару за ногу, частіше в нас у Плеханському монастирі почуєш акордеон, ніж на цьому весіллі! — озвався отець Ґрґа, наче думки мої почув.

Так почалося справжнє весілля.

Шість годин я співав без перерви, і жодної пісні ми не повторили. Хтось запитав: «Чи не втомилися музиканти?». Я відказав: «Ні, ми гратимемо, поки першому з нас пальці не закривавляться!». Люди були раді це почути, а як не зрадіти, коли за цей час випили більше ракії, ніж культурному товариству знадобилося б вина, щоб опинитися під столом. Але дервенчанам хоч би що, та й нашим теж: надивилися на кращих за себе й заходилися випробовувати межі людських можливостей. А репертуар ми склали якраз на загальне блаженство: добірка далматинських пісень, добірка сербських, цикл боснійських, каравану братерства і єдності було до нас не дорівнятися. Часом я вставляв і сороміцьку якусь пісню, але в міру: дервенчани дуже чутливі до сороміцького фольклору, недобре було б, якби остаточно подуріли й почали столи перекидати. Вони й так уже стрибали, падали зі стільців, цілувалися й підносили тости над усяку міру. Тільки Андриїця й молода спокійно сиділи й пітними долонями скріплювали те, що не вдалося скріпити у церкві та у РАЦСі.

Але ніхто не розмахував ножем, ніхто навіть хустинки з кишені не витягнув і не маяв нею над головою, щоб видно було, — чим би махалося, якби була звичайна гулянка, а не весілля. Якби ж мені стало розуму залишити Андриїцю на якийсь інший раз. Ні, ракії я й не лизнув, був тверезий як ніколи, але сила не дозволяла мені відчути міру.

Коло третьої у скрипаля Шандора луснули пухирі на пальцях і потекла кров.

— Фертик! — крикнув отець Ґрґа.

— Е ні, не фертик! — крикнув я у відповідь. — Зараз буде остання пісня!

Оркестр заграв «Джулзулейху», я хотів улаштувати фурор, щось таке, що довго пам’ятатимуть і переповідатимуть. Та чи то музики погано грали, чи в моєму голосі не було сили після шести годин співів, чи «Джулзулейха» не була вдалою піснею для дервенчан — тільки стався пшик.

— Та що з вами таке, люди? — акордеоніст перестав грати, а я вдавав, що розлючений.

— Що, не до смаку вам «Джулзулейха»?

Ті, хто мене почув, тієї ж миті замовкли. На тих, які були надто п’яні, щоб почути, все одно більше не варто було зважати. Андриїця відпустив руку нареченої:

— Сейо, друже, що на тебе раптом найшло?

— Ось що найшло! — я витягнув ніж з акордеонного футляра, підбіг і вдарив Андриїцю просто посеред грудей.

Я не бачив, чи він злякався. Нічого не бачив. Наступні три дні мої очі були порожні, навіть якби мені їх відкрив хтось інший. Я не бачив і того, що інші люди бачили, коли помирали. І про що розповідали, коли поверталися. А я за ті три дні, кажуть, умирав п’ять разів. Коли помер уп’яте, мене вже були накрили простирадлом з головою, та один молодий лікар, Фуад Халілович звався, ніколи не забуду його імені, не віддав мене. Він оживив мене ще раз. Якби я вмер ушосте, навіть він би не зміг. Але я не вмер. І дякую доброму Богові за те, що не вмер, але не через себе, а через людей, які б утричі довше в тюрмі просиділи, якби й шосте життя в мене відібрали.

Коли зрозуміли, що з Андриїцею нічого не сталося, що лезо мого ножа сховалося всередину держака і що все це був жарт, я вже лежав у калюжі крові. Вони розумно вчинили, що не чекали міліцію, а запхали мене в авто й відвезли до лікарні в Тузлу. Кажуть, що отець Ґрґа тримав мою голову на колінах і пильнував моє життя, щоб не втекло, і припильнував його, бачить Бог, як ніхто не зміг би, а четверо дервенчан загриміло до в’язниці. Трьох згодом засудили, одного звільнили. Потім із в’язниці вони переказували прохання пробачити їх. Що я міг вдіяти? Хіба що попросити, щоб вони теж мені пробачили. Так усе й було.

Поки я лежав у Тузлі, а тоді й в Белграді, де мені латали шлунок і кишки, щоб я знову міг вивантажувати відходи через той отвір, через який і годиться, я міг спокійно поміркувати про свою силу. Про що б я іще думав, якщо не про неї. Але не весілля було в мене на думці, а якісь інші речі, неважливі, які я вже й позабував був. Мене мучило, що такого собі Хусрефа, на два роки за мене старшого, вдарив на очах у його дівчини. За що я його вдарив? За те, що він мав дівчину, а я ні. Мені було п’ятнадцять років, я був сповнений сили і дитячої гіркоти і вирішив, що не можу зробити для Хусрефа нічого гіршого, ніж ударити його в неї на очах. Відповісти мені не зможе, бо я сильніший. Але мусить відповісти, бо нащо йому таке життя, якщо не зможе відповісти мені в неї на очах. Хусреф не дав мені здачі. Ех, безсонних ночей у лікарні було в мене значно більше через Хусрефа, ніж через кишки. А коли кишки в тебе болять, цей біль гірший від усякого іншого болю. Бач, а досі я не згадував, що заподіяв Хусрефу, не згадував щонайменше двадцять років…

То була одна з речей, про які я думав, а були ж і важчі, та не хочу більше про це говорити. Гадаю, я не настільки завинив, щоб про все мусив говорити, однак і не все переболіти зумів. Що до мене в ті лікарняні дні й місяці повернулося, те моєю мукою лишилося донині. Але всі ті історії вели до однієї головної, до тієї, якій опиралося тіло, бо не змогло б її стерпіти. Тільки коли я трохи вигарбався і мене вже могли латати, приладнуючи запчастини, прийшов до мене у сни Алаґа Ідрізович. Спершу в сни, а тоді й у реальність. Снилося мені, як він приходить у лікарню,