Читати книгу - "Двійник"

Вона з полегшенням видихнула, зрозумівши, що це Баллард.

— Ви на мене чекали?

— Побачив ваше авто на стоянці. Намагався вам додзвонитися.

— Після п’ятої я вмикаю автовідповідач.

— На дзвінки мобільного ви теж не відповідали.

— Я його вимкнула. Ріку, не треба постійно перевіряти, як я. У мене все добре.

— Справді?

Мора зітхнула, поки вони йшли до її автомобіля. Подивилася на небо, на зірки, бляклі від міських вогнів.

— Я маю вирішити, що мені робити з ДНК. Чи я хочу знати правду.

— То не робіть цього. Байдуже, чи ви їм рідня. Амальтея не має жодного стосунку до того, хто ви насправді.

— Раніше я теж так сказала б.

«Поки не знала, чия в мені може текти кров. Поки не знала, що можу походити з родини чудовиськ».

— Зло — не спадкова риса.

— Усе одно не надто приємно знати, що в моєму роду є кілька серійних убивць.

Вона відчинила дверцята, сіла за кермо. Щойно вставила ключа до замка запалювання, як Баллард схилився до її вікна.

— Моро, — сказав він. — Повечеряйте зі мною.

Вона не дивилася на нього. Не зводила очей із зеленого сяйва панелі приладів, міркуючи над цією пропозицією.

— Учора ви мене питали, — мовив він. — Хотіли знати, чи звернув би я на вас увагу, якби не кохав вашу сестру. Здається, моїй відповіді ви не повірили.

Мора розвернулася й глянула на нього.

— Це неможливо перевірити, правда ж? Бо ви її таки кохали.

— То дайте мені шанс пізнати вас. Там, у лісі, то був не просто витвір моєї уяви. Це відчував я, відчували ви — між нами справді щось було. — Він схилився нижче, м’яко сказав: — Це всього лиш вечеря, Моро.

Вона подумала про години, проведені в цій стерильній будівлі, за роботою, в компанії самих лише мерців. Подумала: «Сьогодні я не хочу бути сама. Я хочу бути з живими».

— Китайський квартал тут поряд, — сказала вголос. — Можемо поїхати туди.

Баллард сів поряд із нею, вони подивилися одне на одного. Світло ліхтаря падало збоку, так що половина його обличчя лишалася в тіні. Він торкнувся її щоки. Тоді простягнув руку, щоб обійняти її, але вона вже линула до нього, готова до зустрічі на півдорозі. Навіть ближче. Його вуста знайшли її губи, і Мора почула своє власне зітхання. Відчула тепло його обіймів.

Вибух штовхнув її.

Вона здригнулася: вікно з боку Ріка вибухнуло, уламки скла обпекли щоку. Мора розплющила очі й подивилася на чоловіка. На криваву мішанину, що лишилася від обличчя. Тіло повільно повалилося на неї, головою на коліна, так, що її брюки просочила гаряча кров.

— Ріку. Ріку!

Краєм ока ошелешена жінка помітила за вікном рух. Підняла очі й побачила, як із темряви вигулькнула фігура в чорному, і тепер насувалася з невблаганною дієвістю робота.

«Йде мене вбити».

«Їдь звідси. Їдь».

Мора навалилася на тіло Ріка, щоб ізсунути його з коробки передач; з розваленого обличчя текла кров, руки одразу стали слизькі. Їй вдалося дати задній хід і натиснути на педаль газу.

«Лексус» хитнувся назад, рушив із місця.

Стрілець був десь позаду, наближався до неї.

Схлипуючи від зусиль, вона зіштовхнула Рікове обличчя з коробки передач, зануривши пальці в кривавий фарш. Смикнула ручку в положення переднього ходу.

Заднє скло розлетілося, засипало скалками волосся.

Мора зіщулилася і вдавила акселератор у підлогу. «Лексус» завищав і рвонув уперед. Стрілець перекрив найближчий виїзд із паркувального майданчика, лишивши їй тільки один шлях, до сусідньої стоянки медичного центру Бостонського університету, відділеної бордюрним каменем. Вона летіла прямо туди, готуючись до зіткнення з цим бар’єром. Коли колеса перевалили через бетонну перешкоду, вона відчула, як клацнули її зуби.

Ще одна куля розтрощила лобове скло.

Мора зігнулася, друзки скла посипалися на панель приладів, обстріляли її обличчя. Авто некеровано понесло вперед. Вона глянула вгору й побачила попереду ліхтарний стовп. Зіткнення не уникнути. Мора заплющила очі за мить до того, як спрацювала подушка безпеки. Її відкинуло на сидіння.

Ошелешена, вона повільно розплющила очі. Верещав її клаксон. Не замовкнув навіть тоді, як вона скотилася зі здутої подушки, поштовхом відчинила двері й викотилася на асфальт.

Похитуючись, Мора підвелася; у вухах дзвеніло від ревіння клаксона. Їй вдалося сховатися за найближчим авто на стоянці. Хоча ноги й не слухалися, вона змусила себе рухатися вперед під прикриттям автомобілів, а тоді раптом зупинилася.

Перед нею була велика відкрита ділянка.

Вона впала на коліна за колесом, визирнула з-за бампера. І відчула, як холоне кров, побачивши темну фігуру, невтомну, наче машина — вона вийшла з тіней і рушила до розбитого «Лексуса». Зупинилася в калюжі світла від ліхтаря.

Мора побачила відблиск світлого волосся, зібраного у хвіст.

Стрілець відчинила пасажирські двері, нахилилася всередину, дивлячись на тіло Балларда. Раптом вигулькнула знову, закрутила головою, прочісуючи поглядом стоянку.

Мора знову сховалася за колесом. У скронях стукотіла кров, вона панічно ковтала повітря. Подивилася на відкриту ділянку, яскраво освітлену черговим ліхтарем. За нею, через дорогу, було видно яскраво-червону вивіску медичного центру «Швидка допомога». Треба всього лиш подолати цю ділянку й перебігти через Олбані-стрит. Ревіння її клаксона вже мало привернути увагу персоналу лікарні.

«Так близько. Порятунок так близько».

Серце калатало, вона перекотилася на пальці ніг. Боялася рушати з місця, боялася лишитися. Повільно подалася вперед, визирнула з-за колеса.

Чорні черевики вже стояли по той бік автомобіля.

«Біжи».

Мора кинулася вперед, на відкрите місце. Жодних оманливих рухів на думці, жодних ухилянь — лише панічний біг. Попереду сяяла вивіска «Швидка допомога». «Я зможу, — думала вона, — я зможу…»

Куля вдарила її в плече, перекинула вперед, розпластала на асфальті. Мора спробувала підвестися, але ліва рука не слухалася. «Що з рукою? — думала вона. — Чому вона не ворушиться?» Стогнучи, вона перекотилася на спину й побачила над головою