Читати книгу - "Іствікські відьми"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Її оссяло, — сказала Джейн і відразу ж виправила на: — Щось донкнуло в голівці Дон.
— Хто розповів тобі все це? — спитала Александра в Зукі, роздратована поведінкою Джейн. — Ти підійшла до неї біля суперетти?
— О, ні, мене лякає та банда, у них тепер є навіть чорні, не знаю, звідки вони, мабуть із гетто в південному Провіденсі. Зазвичай я ходжу з другого боку вулиці. Це мені розповіли Геллібреди. Дівчина повернулася в місто й більше не хоче жити з вітчимом у трейлері біля залізничної станції, тож вона поселилася біля вірменського магазину й прибирає в будинках за сигарети і якийсь дріб’язок, до Геллібредів вона приходить двічі на тиждень. Гадаю, в Розі вона бачить мати-наставницю. У Рози хвора спина, вона не може навіть віника підняти, не скрикнувши.
— Як так, — спитала Александра, — що ти знаєш стільки всього про Геллібредів?
— О, — сказала Зукі, зводячи погляд до стелі, котра дзенькала й гуділа притлумленими звуками телевізора, — буває, заходжу до них посидіти-потеревенити, відколи розійшлася з Тобі. Геллібреди дуже смішні, коли на неї не нападає хандра.
— А що сталося у вас із Тобі? — спитала Джейн. — Ти виглядаєш такою… вдоволеною.
— Його звільнили. Тому провіденському синдикату, який володіє «Вісником», здалося, що газета під його керівництвом не достатньо «сексуальна». І мушу визнати, він робив свою роботу як-небудь; ті єврейські матері, вони дуже псують своїх синів. Думаю влаштуватися туди редакторкою. Якщо така, як Бренда Парслі, може взятися за чоловічу роботу, то не розумію, чому не можу я.
— Твоїм кавалерам, — підмітила Александра, — щось не дуже таланить.
— Я б не називала Артура кавалером, — сказала Зукі. — Для мене бути з ним — це як читати книжку: він стільки всього знає.
— Я кажу не про Артура. А він також кавалер?
— А йому в чомусь не таланить? — спитала Джейн.
Зукі прокрутила очима; вона ж бо гадала, що про це всі знають.
— Ой, та ні, лише мучить фібриляція. Док Пет сказав йому, що багато хто живе з нею роками, якщо користується наперстянкою. Він ненавидить фібриляцію; каже, це ніби пташка, зачинена в грудях.
Обидві подруги, отак дещо приховано вихваляючись своїми коханцями, в очах Александри видавалися уособленням здоров’я: доглянуті й засмаглі, живляться силою від смерті Дженні, сотають з неї енергію, як із чоловічого тіла. Джейн підтягнута й засмагла, у босоніжках і крихітній сукенці, й Зукі також, у тому літньому вбранні, яке носять усі жінки Іствіка, — махрові шорти, від яких її зад здається підтягнутим і округлим, і барвиста, блискуча дашикі[85], в якій її груди бовтаються, вказуючи на відсутність ліфчика. Лишень уявіть собі: бути у віці Зукі — тридцять три — і наважитись ходити без ліфчика! Ще з тринадцяти років Александра заздрила тим струнким від природи дівчатам із невеличкими грудьми, що можуть собі щасливо їсти і їсти, в той час як її дух обтяжувала маса плоті, готової перетворитися на жир щоразу, як вона набирала добавку. Очі їй залоскотали сльози заздрощів. Для чого вона має грузнути в цьому житті, коли відьма повинна танцювати, пурхати?
— Так далі не можна, — бовкнула вона крізь горілку, що вже починала крутити кутами хирлявої кімнатки. — Ми мусимо відкликати закляття.
— Але як, люба? — спитала Джейн, збиваючи попіл із сигарети з рудим фільтром у тарілочку з візерунками «пейслі», з якої Зукі з’їла вже всі горіхи; по тому вона (Джейн) димно зітхнула, нетерпляче, через ніс, мовби прочитавши Александрині думки, передбачила цей спалах занудства.
— Не можна ось так вбивати її, — вела далі Александра, насолоджуючись враженням, яке вона справляє: пухкої, проблемної старшої сестри.
— А чому ні? — сухо спитала Джейн. — У своїх думках ми постійно вбиваємо людей. Стираємо помилки. Переставляємо пріоритети.
— А може, це взагалі не через наше закляття, — припустила Зукі. — Може, це ми просто так думаємо. Зрештою, вона ж у руках лікарів і медсестер, а в них є всі необхідні інструменти й усякі штуки, щоб рятувати життя.
— Та вони ж брешуть, — сказала Александра. — Всі ті наукові штуки — брехня. Має ж бути якийсь спосіб відвернути закляття, — заблагала вона. — Якщо ми всі втрьох зосередимось.
— На мене не розраховуйте, — сказала Джейн. — Я тут зрозуміла, що обрядова магія наганяє на мене нудьгу. Це ніби якийсь дитячий садок. Моя збивачка й досі вся в тому воску. А діти ніяк не заспокояться, що то була за штука у фользі; вони як зациклились на ній і, боюсь, розповідають друзям. А ще, ви двоє, не забувайте, що я все ще сподіваюся влаштуватись у церкву, а подібні чутки не спонукають добрих містян найняти такого хормейстера.
— Як ти можеш бути такою безсердечною? — вихопилося в Александри, що приємно відчувала, як її емоції розбиваються об витончений антикваріат Зукі — овальний столик, триноге шейкерське крісло[86] з плетеним сидінням, — начеб приливна хвиля, що несе до берега уламки. — Хіба ти не бачиш, наскільки це жахливо? Все, що вона зробила, — це погодилась на його пропозицію, а що ще їй було казати?
— Як на мене, то це вже смішно, — сказала Джейн, загострюючи кінчик сигарети об край тарілочки. — «Крихітка Дженні померла учора», — додала вона, ніби цитуючи.
— Золотце, — сказала до Александри Зукі, — я чесно боюсь, що це поза нашими силами.
— «Більшої шльондри ми не знали ніколи», — провадила Джейн.
— Це не ти зробила, ти була щонайбільше провідником. Як і всі ми.
— «За душу її помолімося хором», — процитувала Джейн, вочевидь, закінчуючи.
— Нас просто використовував усесвіт.
Александрою заволоділа певна гордість за своє ремесло.
— Ви обидві не впоралися б без мене; в мені було багато енергії, я гарно все організувала! Використовувати ту страшну силу було чудóво!
Вона вже почувалася чудово, її скорбота гамселила по цих стінах, обличчях і речах — по морській скрині, ослінчику з мережаним сидінням, товстих ромбоподібних шибках, — начеб масивними подушками, хмарами її запалу й каяття.
— Та ну, Александро, — сказала Джейн. — Це на тебе не схоже.
— Знаю, що не схоже. Кілька днів по тому я почувалася паршиво. Не знаю, чому так. Лівий яєчник дуже болить майже перед кожною менструацією. А вночі хапає поперек, та так сильно, що я аж прокидаюся й лежу, скрутившись, на боці.
— Ой ти моя пухкенька няшка-бідолашка, — сказала Зукі, підвівшись і зробивши крок, так, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іствікські відьми», після закриття браузера.