Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Він рушив до шафи, старанно уникаючи погляду дівчини, котрим вона його ретельно пропалювала. Діставши пакет з ковзанами, Ігор повернувся до дивана:

– Заперечень більше ні в кого нема?

Ольга з Олегом були «за», за однієї умови: перекусити деінде щось більш серйозне перед прогулянкою, й вирушили викликати сани. Колвін опустився поруч з Лєрою:

– Ти вчора начебто була не проти спробувати ковзани?

– Вчора я не припускала, що робити це доведеться вже сьогодні.

Він з посмішкою зазирнув до її очей, звідки в нього летіли блискавки:

– Лєр! Ну, яка різниця – коли? Обіцяю: триматиму міцно.

– Ігор…, – вона затнулась вже під його пропалюючим поглядом, проковтнувши, ледь не давлячись, його по батькові, – так кортить побачити, як виглядає корова на льоду?

– Чому ж – корова? Скоріше, граціозна лань.

– Ха-ха! – дівчина з цікавістю зазирнула до пакета, та обидві пари ковзанів були щільно запаковані. – Повір…, – насилу зібгала вона звичне для неї закінчення, – граціозна лань на льоду виглядає не більш граційно, ніж корова.

– Тут я з тобою не погоджусь, – він підвівся, протягуючи їй руку, – ти виглядаєш граціозно навіть у падінні: твій виліт на ту галявину біля другого порогу я запам’ятав на все життя, – Ігор опустив на неї стемнілий погляд. – Було красиво, але страшно.

Лєра трохи нахмурилась при згадці того бою, та вклала до його долоні тремтливі пальці, що наразі віддавали приємним теплом. Його «обдало» спогадами нічного «масажу» й непереборним бажанням відчути це на власній, а не тигрячій шкурі. Зсередини навіть штрикнули якісь ревнощі. От не вистачало ще ревнувати до самого себе: зовсім з мізками погано!

Він допоміг дівчині надіти пальто й простягнув рукавички. Білі. Її гарна брова скинулась пташиним крилом, надавши обличчю дещо здивований вигляд:

– Звідки?

– Телепортував, – махнув він рукою так, начебто тільки цим і займався.

– Як?! – вже обидві її брови розлетілись крилами.

Ігор трохи помовчав, прикусюючи губу, потім, смішливо поморщившись, змовницьки схилився до її вуха, наче мав намір відкрити страшну таємницю:

– Поки ти вчора спала нагорі, я просто замовив нові.

Лєркині брови одразу ж повернулись на місце, очі примружились, губи підібрались, а кулачок врізався в його плече:

– Я переглянула свою попередню обіцянку… Ігор! – з утиском відкарбувала вона його ім’я. – Рік за чотири! – й вискочила на вулицю, зловісно сміхотнувши.

Добра дівчинка! Пролунало багатообіцяюче: шістнадцять років його мук – шістнадцять років поряд. Як мінімум. Так він не проти!

Біля дома їх чекали великі сани з двома рядами сидінь, на одному з яких вже розмістились Дубовські. Лєра стояла поруч з ґанком і з цікавістю розглядала околиці котеджу, оскільки прибула сюди у глибоко сонному стані. А милуватись тут було чим. Найбільше її зараз цікавив невеликий крижаний фонтан, що стікав не водою, а текучим льодом.

Ігор спустився з ґанку:

– Це щось на кшталт матеріальної ілюзії, – відповів він на німе питання Валерії.

– Безвік переповнюється все більше і більше.

Він допоміг дівчині всістись у сани:

– Це той, куди відправляються твої питання?

– Саме так, – зітхнула Лєра. – Скоро й там місця не буде. Почну забувати: що хотіла спитати.

Олег з Ольгою мали намір заїхати до «Чайної», а от Лєра явно не горіла таким бажанням, судячи з виразу її обличчя. Ігор схилився до неї:

– Якщо не хочеш, у Льодовому є декілька закусочних – на кшталт дрібних кафе.

Дівчина мовчки кивнула й відвернулась, удаючи, що розглядає пейзажі навколо. Може, й розглядала, та думки її явно були зайняті чимось іншим. Сам винен: давно треба було нормально поговорити, а не тиснути й ставити перед фактом. Він і намагався говорити, та кожного разу (наче злий рок!), щось або хтось заважали цьому. Він чудово розумів, як це бісить, коли тебе, загнаного у кут бісовими обставинами, змушують підкорятись чужій волі, мотивуючи тим, що все це для твого ж блага. Сам побував у тій шкурі. І сам же загнав у таку ж шкуру Лєрку.

Учора ввечері він і хотів їй пояснити хоч би те, що можна було, та вона заснула раніше. А прокинулась від жаху. Її пам’ять почала витягати зі своїх закутків те, чого краще було їй поки що не згадувати. Хотілось би знати: цей блок послужливо поставила дитяча психіка, замкнувшись від пережитого жаху, чи все ж хтось постарався? Хто? Жінка, що видавала себе за її бабусю? Як взагалі тій вдалось це провернути?

Ігор перелопатив усю можливу інформацію, поки нишпорив по архівах. Чотирнадцять років тому у містечку, лише двома тижнями раніше, неподалік від того лісу, сталась трагедія: загинула сім’я, перекинувшись на катері у морі. Батьків знайшли через два дні водолази, тіло дівчинки так і не знайшли. А через місяць бабуся, яка не вірила у смерть онуки, знаходить ту у якомусь притулку. За офіційною версією: дитину якимось чудом викинуло на узбережжя і хтось, хто віддав перевагу залишитись не названим, доставив її до органів держопіки. І одразу ж, після чудового возз’єднання з онукою, бабуся змінює місце проживання.

Особистість бабусі наштовхувала на певні думки. Лікар-невропатолог на пенсії зайнялась траволікуванням, при чому серйозно: до неї навіть здалеку їхали. Судячи з усього, займалась вона цим і раніше, хоч і неофіційно – лікар все ж таки. Виходило, що вбита горем жінка наткнулась у лісі на загублену дівчинку й вирішила видати за свою онуку. Як у лікаря, в неї могли бути певні зв’язки, завдяки яким вона все й провернула. А, щоб ні в кого не виникало зайвих питань, змінила місце проживання. Через чотири роки вона зникла: пішла до лісу за травами й не повернулась. За поліцейськими протоколами – навіть слідів не знайшли. Лєрка знов залишилась одна.

Ігор дуже добре пам’ятав ту ніч. Мати Лєри… Лєра… Тоді її звали Лада… Її мати загинула першою. Батько отримав кулю у плече й встиг натиснути на гальма. Ігор скинув дівчинку на підлогу. З машини, що їхала за ними, вискочила його матір і витягла малу, поки його батько тримав оборону. Вона буквально ткнула Ладку йому у руки й, не давши розкрити рота, наказала бігти до порога. Бігти було далеко, а тими можливостями, котрі були в нього тепер, тоді він ще не володів.