Читати книгу - "Слiди на дорозi"

— Ані тут многа, где стаят. На шахте, на тєрріконє, в центре горада і возле рєчкі. Ета то, што я відєл і што люді гаварят. Бліжайшие те, што возле тєррікона. Окала кіламєтра, єслі по прямой. Но по прямой нікто не ходіт, там балота. Єслі дарогай мерять, то чуть дальше виходіт. Ані тут как паявілісь, то по нам сразу стрелять началі. Ні вади, ні света. Харашо, што калодєц свой і гєнєратар єсть.

— Ходят в село?

— До калодца ходят, по нескольку раз на дню. Мєсниє там больше нє набірают воду. Ходят в другое места.

— Так што, можна атравіть калодєц? — підкинув я вголос ідею.

— Не нужна. Вайна кагда-та закончітса, а нам тут єщьо жить, і вода в калодце нужна.

— А єслі ми замініруєм? — сказав Фріц.

— Ну, єслі калодєц нє падарвьоте…

— Нє. Там толька ногі поотриваєт.

— Ехх…, — протягнув дід. — Дастала ета вайна. Міра хочєтса, спакойнай жизні.

— Ну, дедушка. Ми-та тут і єсть для етава, штоб мір бистрее наступіл.

— Лучше замініруйтє тралінку, каторая ідьот са старани тєррікона. Па той трапінкє, кстаті, ви і самі можете к нім заглянуть. Там дерев’ев многа, вас не заметят.

— А сколька укропав там?

— Я, кагда атвазіл жену, відєл у ніх окала десятка чєлавєк і дає машини, БМП, наверна.

— БМД, — поправив Фріц діда.

— Неважна, — сказав я. — А чєво так мало? Всєво десять чєлавєк.

— Так ані ж не толька там стаят. Ета те, каториє бліжайшиє. Їх єщьо на шахте многа і в клубе.

— Ясна. Может єщьо чєво інтєрєснава расскажете?

— Та не, наверна. Больше нічєво не знаю.

— Ну ладна, спасіба, дедушка, за воду. Будем ідті. Да свіданія.

— Та раді Бога. Удачі.

Відійшовши від будинку метрів двадцять, Фріц тріумфально звернувся до мене:

— Ха. Непогано для першого ж разу! Будемо мінувати?

— Ти здивуєшся, але так. Тільки давай ще чуток пройдемо. Може, ще чого цікавого дізнаємося.

Далі не так весело пішло. Протьопали ще, напевно, кілометра півтора і зустріли тільки одну бабусю. Нічого цікавого не розповіла, тільки скаржилась на все на світі. Ледве пішли… відпускати не хотіла, тараторила, як автомат. Нудно бабусі, мабуть, немає з ким поговорити. Але, як мені здалося, Бабуля була проукраїнською. Це радує. А то після Діда неприємний осад лишився.

— Котра година? — запитав я у Фріца.

— Майже десята.

— Коротше, пішов я стукати у двері. Тому що так можна все село пройти, нікого більше й не зустрівши. Та й будити не хочеться нікого.

— Окей.

— Який будинок тобі більше подобається?

— Чесно, мені все одно.

— Не цікавий ти.

— Ну… он той, — він тицьнув пальцем в один із будинків.

— Може, тепер ти?

— Ні, ні. Ти це придумав, ти і займайся. Я на підстраховці.

Я підійшов до воріт. Закрито.

— Хозяева!

Чекаю секунд п’ять.

— Хазяєва! — крикнув я і потім сильно постукав у металеві ворота.

У вікні спалахнуло світло, а потім і на вулиці. Двері відкрилися. З них вийшов мужик років сорока. Підійшов до воріт. Відкрив. Я побачив, як його погляд одразу впав на автомат. Я поспішив запитати:

— Добрий вечер. Я ізвіняюсь, што так позна, но уже в два дома стукалі, нікто не отзиваєтса. Можна у Вас папрасіть вади папіть. — «Блін, Станіславський не повірив би», — подумав я.

— А што ета ви так позна гуляєте?

— В смисле, гуляєм? — різко сказав Фріц. Навіть якось агресивно.

Якось напружено все почалося.

— Ну, ваших впєрвиє віжу в селе, дальше блокпаста, так позна.

— Так то укропи стаят на блокпастє, а ми мєсниє, с Луганска. Слава Наваросії! Так как, дадітє нам вадічкі?

— Да. Сейчас.

Він розвернувся і зайшов у будинок.

— Щось стрьомний чудак якийсь, — напружився Фріц. — Його попросили водички дати, а він запитання задає, наче підловити хоче.

— У тебе патрон у стволі?

— Так.

— Добре. У мене теж. Як ти думаєш, терарюги кажуть «Слава Новоросії»?

— Бог його знає. І ти задрав зі своєю водичкою. Зараз отрути щурячої насипе.

— Може, й насипе…

— А може, й справді з рушницею вийде.

— Може, і вийде…

— Круто!

Якщо чесно, мужик дійсно дивно поводився. Хоча… ситуація теж не зовсім пересічна. Не думаю, що до нього щоденно пізно ввечері стукають у двері озброєні люди і просять водички. Та й я не розраховував представлятися до того, як пригостить водою. Двері знову відчинилися. Дядько вийшов із півторалітровою пляшкою води. Слава Богу. Скажу, що з собою візьмемо. Беру в нього пляшку і питаю:

— Што у Вас тут, укропи нє бєспакоят?

— Та ну как нє бєспакоят… как могут нє бєспакоїть пастаянниє взриви і стрєлкатня? На блокпастє пастаянна асматрівают машину, после абстрєлав води нє стала… єщьо люді ісчєзают.

— В смисле?

— Ну, бил чєлавєк в горадє, а патом нє стала.

— Так, может, уехал? Сейчас многа кто уєзжаєт із зони боєвих дєйствій.

— Самніваюсь. Кагда ви їх уже виб’єте атсюда, штоб ми спакойна жилі?

— Ну… нє всьо так проста. А ви как, нє думал і в апалчєніє вступіть, памаглі би? Ведь нам нє больше всех нужна.

— Та думал. Но не магу ж жену аставіть саму, кагда тут еті таваріщі бегают. Сколька вон історій рассказивают, как вирадкі еті женщін насілуют… прічьом нєзавісіма ат возраста.

— Так вивезіте єйо в Данєцк.

— І над етім думал. Но толька в Славянск хател атвєзті. Патамушта в Данєцке хоть і сваї, но туда всьо равно прілєтает, а в Славянскє тіха. Вазнікла праблєма с пєрєвозкай вєщєй, і так на етам вапросє всьо і застапарілась.

— Ну, єслі надумаєте всьо такі в апалчєніє вступіть, запішитє номер чєлавєка, он Вам паможет са всємі нюансамі, што могут вазнікнуть, і атвєтіт на все вапроси. Кстаті, может паявітса шанс палучіть квартіру в Данєцке. Так што нє затягівайтє.

Дістаю з кишені телефон, включаю, заходжу в «контакти».

— Запісуєтє? — мужик теж дістав телефон і увімкнув.

Я продиктував йому номер.

— Кагда пазвонітє, скажите, што ат Мєхана.

Двері будинку знову відкрилась і з них вийшла жінка. Напевно, дружина. Стала поруч із чоловіком і каже нам:

— Сколька ані будут нас мучать? Вот што ми їм такова сдєлалі? Істрібляют рускіх, фашисти еті. Патамушта ми па рускі гаварім.

— Так ані же в бальшинствє свайом тоже рускагаварящіє.

Пара секунд мовчання, а потім жінка продовжила:

— Німі тоже займутса, кагда ані памогут етім фашистам в Кієвє нас унічтожить. Їм нужна толька земля наша, без нас.

— Ну да… Вот толька не будет етава. Не в пєрвий раз рускім фашистав біть. У нас ета в краві, — засміявся Фріц.

— А многа