Читати книгу - "Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська"

Кароліна.

Завжди було цікаво, чи існує у світі така людина, яка після слів «не нервуйте» миттєво стає спокійною та більше не піддається емоційним сплескам через те, що відбувається навколо неї? Бо я, коли чую цю фразу, завжди починаю фонтанувати емоціями із потрійною силою.

Зараз, наприклад, лежачи з задертою до грудей кофті та з приспущеними штанами на канапі в кабінеті УЗД, я тремчу мов кленовий лист. Ніякі слова заспокоєння чи підтримки не можуть зупинити хвилювання в моєму тілі. Занадто серйозний висновок на мене чекає. Занадто багато може змінитися від того, що скаже за хвилину ця лікарка.

Спітнілі долоні липнуть до одноразової пелюшки, яку поклали мені під спину. Дуже лячно. Бентежно. Дивлюся в чорно-білий екран разом з жінкою в білому халаті. Навіть не дихаю.

Лікар УЗД водить датчиком по моєму животу, розмазуючи крижаний гель по шкірі. Вдавлює прилад праворуч, то смикає його і веде вліво. Підтискаю пальці на ногах. Мені нічого не вдається побачити. На екрані нічого не з’являється.

В мені нічого не має.

Закриваю повіки, підтискаю вуста. Сльоза збігає вниз по скроні, губиться десь у волоссі. Поспішно стираю залишену нею солону доріжку рукавом кофти.

У мене не вийшло. В мене нічого не вийшло.

— Ось ти де, — радісно вигукує лікар УЗД, клацаючи кнопками на медичному приладі. — Сховався від нас, але ми тебе все одно знайшли.

Шокованими очима заглядаю в екран. Крихітна, трохи сплющена намистинка, що притулилася своїм боком до стінки плідного яйця, змушує мене схлипнути від радості.

— Це не сон? Ущипніть мене, будь ласка.

  Жінка посміхається та продовжує ворушити датчик.

— Дивись сюди, — лікар вказує пальцем на центр перлини. — Це серце ембріона.

Через сльози біла перлинка розпливається перед очима. Машу руками, наганяючи на обличчя штучний вітер. Я повинна якнайшвидше заспокоїтися, аби ще раз подивитися на нове життя, яке пустило «коріння» всередині мене.

Ледь помітна крапка по центру ембріона ритмічно блимає на чорно-білому моніторі.

Неймовірно. Хіба серце може бути таких розмірів? Там же кілька міліметрів всього.

Холодне слово — ембріон. Незрозуміле та безлике. Воно не здатне передати простій людині всю суть того, що відбувається. Це не просто безлика намистина чи перлина. Не просто крапка, що пульсує на екрані УЗД.

Це людина. Крихітна людина. Новий організм, у якого вже є працьовите серце. Ця перлинка — дитина. Моя дитина. За яку я тепер несу відповідальність.

На всіх парах мчу до кабінету Лариси Олександрівни. Мені не терпиться поділитися з жінкою чорно-білим знімком. Вона мала рацію з самого початку. Вона знала, а я не наважувалась вірити її словам.

Розмова з гінекологом про мою вагітність затягується на добрих пів години. Вона розписує для мене не тільки протокольний план аналізів, ще й коригує вітамінну схему, а також наголошує на потребі змін у харчуванні та способу життя.

Усе життя буквально доведеться перекроїти від «а» до «я». Жодних нічних зйомок, жодних дієт та обмежень у харчуванні. Збалансовані приймання їжі з увагою на мій дефіцит заліза.

Стільки нюансів, стільки важливих даних, що голова йде обертом. Одна петрушка чого варта. Ніколи б не подумала, що така маленька травичка здатна наробити стільки лиха.

Телефон гріється від кількості нотаток, які я без зупинки пишу в мобільному блокноті. Мені здається, що я вийду з кабінету та нічого не зможу згадати.

— Фізичні навантаження, активне статеве життя, далекі автомобільні поїздки, авіаперельоти — це все під забороною. Мінімум до другого триместру.

— А на машині чому не можна? — згинаю здивовано брови.

— Із водієм у принципі їздити можна. Але знову ж таки з нюансами. Маршрут тривалої подорожі повинен бути розпланований таким чином, аби були часті зупинки, часті перекуси та пиття води, короткі прогулянки для розминки ніг. Необхідно стежити за онімінням кінцівок, за тиском та загальним самопочуттям. Якщо почнеться біль у животі або, не дай боже, кровотеча, лікаря серед траси навряд чи можна знайти.

— Зрозуміло.

— З перельотами ще складніше. Окрім мінливого тиску, ще є ризики для життя не лише плода, а й породіллі. Бо сама розумієш, що в разі чого, ніхто не садитиме літак у найближчому аеропорту.

Киваю, погоджуючись зі словами Лариси Олександрівни. Засмучено видихаю.

Ще вчора я міркувала про те, аби отримати всі довідки, що підтверджують мою вагітність, та одразу летіти до чоловіка в Німеччину.

Начхати я хотіла на його небажання особистої зустрічі. Нехай знає, що присвячуючи своє життя Мирославу, він кидає не тільки мене, а й нашого майбутнього малюка.

Він повинен знати, на що підписує нас усіх. Не можна вирішувати за всіх. Не можна.

Два роки тому я сама стала на ці граблі. Натрапивши на труднощі, замість чесної та відкритої розмови з чоловіком, я чомусь вирішила, що розлучення буде найкращим розв'язанням моїх проблем.