Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Шоа-дар, насмішкувато здіймає брови. Наче я зморозила щось дуже дурне.

− Ні. Більш-ш-ше схоже на видіння. Або твоє власне, або чиєсь ще, перехоплене тобою, якщо вже у тебе спостерігаються ментальні здібності. Як гадаєш-ш-ш, Са-арде, це не може бути наша пасажирка?

Змій старший, загравши жовнами, задумливо мружиться, вочевидь і серйозно обмірковуючи таку ймовірність.

А мені хочеться ляснути себе по лобі. Як я могла забути про Чарпатчхе? Адже вона вже показувала мені те, що бачила сама. Цілком могла і ще раз показати. Хоча все виглядало і відчувалося зовсім не так, як минулого разу. Але ж я не знаю всіх її здібностей.

Самій мені з цим точно не розібратися. Та й не можна таке приховувати в ситуації, що склалася.

− Я мушу вам дещо розповісти, − бурмочу збентежено. Не знаючи, як вони до цього поставляться. − Вчора просто вилетіло з голови, а це, мабуть, важливо. Коли ви були на тій планеті, а я не могла спостерігати за вами й не знала, що відбувається, Чарпатчхе запропонувала мені показати те, що відбувається, як його бачить вона сама. І я погодилась.

− Погодилас-с-ся? Ти бачила, що там відбувалося? – хижо подається до мене Са-ард. Сріблясті очі похмуро спалахують.

− Так. Дуже виразно. Але все ж таки, це не було настільки реально, як те, що привиділося мені сьогодні. Вчора я цілком усвідомлювала, що сама фізично у цій печері не присутня. А зараз у мене сталося повне занурення, так би мовити.

Деякий час на-агари осмислюють почуте.

− Може, вся річ у тому, що вчора ти була готова до цього і розуміла, що бачиш чужу реальність? А с-с-сьогодні тебе застало зненацька, − закопавшись всією п'ятірнею в моє волосся, Шоа-дар ніжно масажує мені потилицю.

− Може, − киваю невпевнено. Таке пояснення видається цілком логічним.

− Отже, приймаємо цей варіант, як найімовірніший, − підсумовує змій молодший. − Треба все обмізкувати, продумати та вивчити інші ймовірності. І ще нам явно доведеться подумати, як захистити тебе від повторення подібних випадків, ким би вони не були спровоковані.

Сподіваюся, у них це вийде. Від таких видінь і з глузду можна з’їхати.

− А що це за сигнал був уранці? Щось трапилося? − змінюю я тему.

− Нічого с-с-серйозного. Бортові системи виявили на нашому шляху невідому аномалію, яка може бути небезпечною. Довелося трохи підкоригувати курс, − пояснює Шоа-дар. Тоді як Са-ард все ще похмуро мовчить.

− Нам тепер доведеться довше летіти?

− Ненабагато, − обіцяє змій молодший.

До теми зміни курсу і незапланованого контакту з родичами Чарпатчхе ми повернулися вже тільки під час сніданку.  

− А цей політ не сильно зашкодить вашій місії? Все-таки час губите, – поцікавилася я у своїх супутників.

− Якщо вона виконає своє обіцяння, ця втрата буде повністю компенсована, − запевнив мене Са-ард, який перебуває в похмурому настрої весь ранок. – Втім, і без їх допомоги ми цілком здатні обійтися.

А далі день пішов спокійно і навіть рутинно. Брати зайнялися своїми справами, а я своїми. Готування, прибирання... загалом все те, що багато хто вважає обов'язками дружини. Цікаво, у на-агарів теж так? Чи це взагалі обов'язки служниці... чи домашнього біосинтезоїда, наприклад? Такого, як я...

Намагаючись не заганятись на цю тему, я навіть подумки посміялася над собою. Невесело, але як вже вийшло. Для кар'єристки мами я з досить юного віку була тією, на кого можна звалити ненависні домашні обов'язки. І тепер для своїх інопланетних коханців теж роблю те, що вони з висоти свого чоловічого на-агарського становища робити не бажають.

Не те щоб я сильно нарікала зараз. Все-таки сама зголосилася цим займатися, з вдячності за допомогу з поверненням додому. Та й мусить хтось цим займатися. Чому б не я?

Але після вчорашнього дня мене все частіше почала відвідувати думка, що мені б хотілося чогось більшого. Стати чимось більшим, ніж продовженням мами, яка досі вважає за можливе втручатися в моє життя і диктувати мені, ким бути і як жити… коли повернуся, принаймні. А поки що… хочу означати для моїх на-агарів більше, ніж просто постільна іграшка з функціоналом кухарки та прибиральниці. Я шалено хочу, щоб вони в мені побачили когось рівного. Як Са-ард вчора.

Адже я можу. Можу все, що захочу. Навіть космічним кораблем управляти можу.

День пролетів зовсім непомітно, розтягнувши час, як пожовану жуйку. Я більше нічого дивного не бачила. З Са-ардом і Шоа-даром на цю тему більше не розмовляла. Хоча кілька разів зауважувала, як вони щось крутять і змінюють у налаштуваннях системи безпеки корабля. Здається, колишню кімнату Шоа-дара оточили ще якимось додатковим випромінюванням.

Доба, що відраховується бортовими системами, вже наближається до вечора. Тож я вирушаю в кімнату управління, щоб запитати, коли мої хвостаті попутники бажають повечеряти.

Однак, вийшовши з харчового відсіку, я розумію, що Са-ардові з Шоа-даром, здається, взагалі не до їжі зараз. Вони обидва стурбовано кружляють біля столу, вчитуючись у дані, що постійно оновлюються, і вивчаючи інформацію, що висвічується в різних вікнах.

Над столом знову розгорнуто голограму, що зображує якийсь сектор космічного простору. І при одному погляді на неї, я заціпеніло завмираю.

Надто знайомими здаються ці зірки, ці… астероїди.

− Ви знайшли їх? − видавлюю хрипко.

− Ти про що? – кидає на мене короткий погляд Са-ард.

− Ці астероїди. Я їх бачила. Ви якось знайшли це місце? – пояснюю, обхопивши себе за плечі та підходячи ближче.

Обидва на-агари здивовано завмирають. А потім одночасно повертаються до мене.

− Ти впевнена, що бачила саме ці? – примружується старший змій.

Ось доки він не спитав, була впевнена. А зараз…

Стиснувши губи, підступаю ще ближче, вдивляючись у гігантські брили, що ширяють у порожнечі.

− Можна? – киваю на стіл та панелі управління.

Шоа-дар з запрошенням веде рукою. І я, користуючись його дозволом, беруся сама крутити зображення, змінюючи ракурси, вивчаючи і вишукуючи докази, що мені не здалося. У якийсь момент збільшую голограму настільки, що тепер вона практично повторює побачене вранці. Замість кімнати управління нас тепер оточує космос і каміння, що ширяє в ньому.