Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

Я підійшов до дівчини.

- Кріпіться, панно Маню. - промовив я до неї півголосом. - Я тепер такий щасливий, що хотів би, щоб усі, а й ви, почували себе такою. Але тепер ви втомлені, і я не задержу вас довго. Я хотів вам нині лиш поки що одним словом за все добро, що пішло від вас для мене й моєї матері, подякувати. Але де те слово, панно Маню, щоб ним висказати всі мої почування для вас?

На мої слова дівчина звернулася до мене, і по її лиці було видно вираз зчудування.

- Я тут недалеко вашої матері ще лиш на хвилину задержусь, - сказала, - а відтак також піду.

- Чи моя присутність вас виганяє? - спитав я, і мій голос, котрий мав я досі завсіди в своїй власті, задрижав мимоволі м'якістю. - Ви ж тут у своїй хаті; я втиснувся в неї й розбив на силу її супокій.

- Не в тім річ, пане Олесь, - обізвалась вона. - Я потрохи звикла перебувати тепер в оцій кімнаті. Ви самі чули, що моя присутність при постелі хорої лишня. Сповнивши свою задачу, я вважаю зайвим задержуватись в поблизькості вашої матері довше. Цими днями, а може й завтра, як чую, приїде пані Дора К. Вона займе, як заявила мені пані Міллер, оцю кімнату. На час, нехай би й який короткий, поки переїде хора досвого дому, я піду до панства Маріянів. Краєвиду, як оцей, - додала, вказавши рукою на дійсно чарівну картину ночі перед очима, - може, й не побачу перед від'їздом вдруге. - Вісім день злетить скоро, тому зачинаю поважно прощатися зо всім.

- Маню! - обізвався я півголосом і приблизився до неї. - Завтра не йдіть ще від нас. Хто знає, чи Дора буде вже завтра тут. А хоч би так, тоді хоч тут і там покажіться у хорої, і в нас. Тут ви дома, а хора, вона також звикла до вас.

- Як хора, - докінчила дівчина з ледве замітним нервовим усміхом. - Але я сповню ваше бажання. За кілька день перевезуть її додому, там вона віднайде себе, як віднайде себе з нас кожне; а відтак піде кожне своєю дорогою, стаючи на своїм місці, не забираючи нічого з усього пережитого на будуче з собою. Чи вдоволені ви, пане?

- Це чую я від вас по раз другий, панно Маню, - сказав я спокійно, хоч у мені задрижало на останні її слова болюче. - Я б думав, що саме по тім тяжко псребутім часі, коли ми, мов два добрі товариші, прямували до одної мети, сторожачи над боротьбою між життям і смертю, з пожертвуванням всеї сили, - ми повинні тепер розійтись інакше. Ми ж станули собі ближче.

- Гадаєте? - опитала вона, і її ніжні вуста скривилися гіркою усмішкою.

- Я так думаю.

- А я - ні. Якраз ті наші переконання не зливаються в одно, - відповіла вона поважно.

- Я признаю, панно Маню, що багато дечого, що стояло незрозумілістю, упередженням і поглядами молодшої «Sturm-і Drangperiode» [70] між нами, ви вирівняли своєю благородністю, а головно шляхетним поступуванням. Останній, для нас обох утяжливий час затер чи не на все нерівності між минувшиною а теперішністю. Такого погляду й почування, я переконаний, є й моя мати. Вона не могла не бачити вас, якою ви є в дійсності. Не могла не взнати ваш несамолюбний героїчний учинок проти неї, не відчути вашої безкорисності. Вона вам мусить віддати належний поклін, якою б і не була консеквентна в своїх почуваннях і постановах з давнішніх літ.

- А я буду досить твереза не повірити хвилевим настроям, пане Олесь! - відповіла вона й піднялась гордо. - Зрештою, і на що б це все здалося? За тиждень або й кілька день пізніше розійдемось ми назавше; пощо, отже, скидатись того, що піддержувалося тверезим розумом цілими роками? В кожнім іншім разі, - додала, - була б мене, може, зміна її поглядів до моєї особи ущасливила, але нині залишить вона мене холодною Внутрішньо ми однаково розлучені на все.

- На все, Маню? - спитав я. І я чув, як мій голос мимоволі задрижав.

- Так, пане Олесь. Чи як же? - спитала й підняла своє лице, що пригадувало блідістю в слабім освітленні якийсь білий цвіт. - Чи донька колишнього вбогого, але чесного урядовця, що не мала за життя його, з причини свого вбожества, вартості в очах ваших і вашої матері, перейнятої матеріалістичним духом, може її тепер, яко вбога вчителька, що бігає по лекціях, щоб здобути матеріальні засоби, більше мати, як перше? Ні, пане Олесь, - сказала й потрясла гордо головою. - Якою й була Маня Обринська колись наївною, вірующою в безкористь людську сліпо, в здійснення ідеалів і мрій, то нині вона не є нею більше. Не годна більше бути. Ми були віддалені від себе, жили іншим життям і заняттям, - тягнула далі, під час коли її альтовий голос заграв нараз сильним зворушенням і пірвав і мене з собою, - але я відчувала гірко, що лиш сама та моя вбогість відділила мене від вашої матері й від вас, дарма що душа моя протестувала проти тих розумувань. Остаточно одначе і піддалась їм, переконуючись, що слушність по їх стороні.

Через хвилину я дивився зчудовано на неї, а потім обізвався:

- Чи справді ви того переконання, що я й моя мати причинились своїм, як утримуєте, «матеріалістичним» духом до того? В які уявлення загнались ви, під яким впливом перебуваєте? Ви несправедливі, пані!

- Не можна інакше збирати, як засівається, - відповіла вона, усміхнувшися гірко.

- Я не розумію вас, куди прямуєте ви, пані?

Вона здвигнула плечима.

- Ви огірчені й упереджені проти нас, хоч мені не зрозуміло, з яких причин. Ба я піду навіть дальше, - говорив я спокійним голосом. - Я припускаю, що в моєї матері більше матеріалістичного духу, чим, може, в деяких інших жінок. Це в неї виробилося з деяких причин, котрі порушувати не належить сюди. Одначе крайньою матеріалісткою, як ви це заявляєте, вона не бувала ніколи. На те не допустила б уже її