Читати книгу - "Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз"

по різні боки пустелі, гірського масиву, річки чи навіть швидкісної автомагістралі. Його можна також застосувати до тварин, єдиною перепоною для схрещування яких є велика відстань. Землерийки Іспанії не мають можливості схрещуватися з землерийками Монголії, а тому вони можуть розходитися з еволюційного погляду навіть за наявності безперервного ланцюжка вільного схрещування землерийок, що з’єднує Іспанію з Монголією. Тим не менше ідея географічного відокремлення як ключа до видоутворення стає зрозумілішою, якщо дивитися на неї з погляду справжньої фізичної перепони, такої як море чи гірський масив. Ланцюжки островів є, мабуть, багатими розплідниками нових видів.

Отже, ось наша загальноприйнята неодарвіністська схема того, як типовий вид «народжується» шляхом дивергенції від предкового. Спочатку ми маємо предковий вид — велику популяцію доволі однорідних схрещуваних між собою тварин, поширених на великій території. Це можуть бути тварини будь-якої форми й типу, але ми й далі уявлятимемо собі землерийок. Їхню територію перерізає на дві частини якийсь гірський масив. Клімат на цій гористій території непридатний для життя, і землерийкам важко її перетнути, але не зовсім неможливо, а тому, хоч і зрідка, одна чи дві все ж досягають низовини по той бік гір. Там вони можуть чудово почуватися, а тому породжують окрему популяцію виду, ефективно відрізану від основної популяції. Після цього дві популяції продовжують схрещуватись окремо, змішуючи свої гени по різні боки гірського масиву, але не через нього. З плином часу будь-які зміни генетичного складу однієї популяції шляхом розмноження поширюються по всій цій популяції, але не переходять до іншої. Деякі з цих змін будуть спричинені природним відбором, який може відрізнятися з обох боків гірського масиву: навряд чи варто очікувати, що погодні умови, хижаки та паразити будуть однаковими в обох місцинах. Деякі з цих змін можуть виникнути внаслідок випадку. Хоч якими б були причини цих генетичних змін, схрещування має тенденцію поширювати їх усередині кожної з двох популяцій, але не між ними. Тому ці дві популяції генетично розходяться: вони стають дедалі більш несхожими одна на одну.

Вони стають настільки несхожими, що вже доволі скоро натуралісти починають розглядати їх як такі, що належать до різних «родин». Ще через деякий час вони розійдуться так далеко, що їх доведеться класифікувати як різні види. Тепер уявіть, що клімат у горах потеплішав настільки, що перехід через них став легшим і деякі з представників нового виду починають повертатися назад, на землі своїх предків. Коли ж вони зустрічаються з нащадками своїх давно забутих родичів, виявляється, що вони розійшлися в своєму генетичному складі настільки далеко, що більше не можуть успішно схрещуватися з ними. Якщо ж гібридизація таки відбувається, отримане в результаті потомство виходить дуже хворобливим або й стерильним, неначе мули. Так природний відбір карає будь-яку схильність особин з обох боків до гібридизації з іншим видом чи навіть родиною. Тим самим він завершує процес «репродуктивної ізоляції», що почався з випадкового підкорення гірського масиву. «Видоутворення» можна вважати завершеним. Ми тепер маємо два види там, де раніше був один, і ці два види можуть співіснувати на одній території без проблеми вільного схрещування один з одним.

Насправді, скоріш за все, ці два види не співіснували б надто довго. І не через міжвидове схрещування, а через конкуренцію. Те, що два види з однаковим способом життя не спів­існуватимуть довго в одному місці, бо конкуруватимуть, унаслідок чого один із них буде доведений до вимирання, є загальновизнаним принципом екології. Звісно, наші дві популяції землерийок могли б на момент зустрічі вже не мати однакового способу життя; наприклад, новий вид в процесі своєї еволюції по той бік гірського масиву міг би почати спеціалізуватися на харчуванні іншим різновидом комах. Але якщо між двома видами існує суттєва конкуренція, то більшість екологів очікуватиме, що на спільній території один з них вимре. Якщо станеться так, що вимре первинний, предковий вид, то можна буде говорити, що він був витіснений новим, іммігрантним видом.

Теорія видоутворення внаслідок первинного географічного відокремлення здавна була наріжним каменем головного напрямку, ортодоксального неодарвінізму, і все ще визнається з усіх сторін як основний процес, в якому виникають нові види (деякі люди вважають, що існують також інші). Своїм входженням до сучасного дарвінізму вона переважно завдячує впливові видатного зоолога Ернста Майра. Коли «пунктуалісти» запропонували свою теорію, то насамперед запитали себе: «Враховуючи, що, подібно до більшості неодарвіністів, ми приймаємо ортодоксальну теорію, що видоутворення починається з географічної ізоляції, чого нам слід сподіватися від даних про скам’янілості?»

Згадайте гіпотетичну популяцію землерийок із дивергенцією нового виду на тому боці гірського масиву, що згодом повернувся на землі предків і, цілком можливо, довів до вимирання предковий вид. Припустімо, що ці землерийки залишили по собі скам’янілості. Припустімо навіть, що дані про ці скам’янілості були досконалими, без жодних пробілів унаслідок прикрих пропусків ключових стадій. Що нам слід очікувати побачити в даних про ці скам’янілості? Плавний перехід від предкового до дочірнього виду? Звісно ні, принаймні якщо копати на основній території, на якій мешкали первинні предкові землерийки й до якої повернувся новий вид. Подумайте про те, що насправді відбувалося на цій основній території. Там були предкові землерийки, що спокійно собі жили й розмножувалися без жодної конкретної причини змінюватися. Можливо, що їхні родичі по той бік гірського масиву були зайняті еволюцією, але їхні скам’я­нілості всі по той бік гір, тож ми не знаходимо їх на основ­ній території, де копаємо. А потім зненацька (тобто зненацька за геологічними мірками) новий вид повертається, конкурує з основним видом і, можливо, витісняє його. Скам’янілості, які ми знаходимо, просуваючись крізь шари основної території, раптом змінюються. Раніше всі вони належали представникам предкового виду. Тепер же, різко й без видимих переходів, там з’являються скам’янілості нового виду, а скам’янілості старого зникають.

Виходить, що, коли ми серйозно сприймаємо нашу ортодоксальну неодарвіністську теорію видоутворення, нам, безумовно, слід очікувати «пробілів», далеких від прикрих недосконалостей чи незручних труднощів. Причина, з якої «перехід» від предкового до дочірнього виду здається різким і рвучким, полягає в тому, що коли ми дивимося на низку скам’янілостей з будь-якого місця, то, мабуть, просто взагалі не бачимо еволюційної події — ми бачимо міграційну подію, прибуття нового виду з іншої географічної території. Безумовно, еволюційні події там відбувались і один вид справді еволюціонував, мабуть поступово, з іншого. Але щоб побачити еволюційний перехід, задокументований у скам’янілостях, слід копати десь в іншому місці — у цьому випадку по той бік гірського масиву.

Тоді ідею, яку відстоювали Елдредж і Ґулд, можна було скромно представити як порятунок Дарвіна та його наступників від того, що здавалося їм незручною складністю. По суті, саме так, принаймні частково, вона й була представлена — спочатку. Дарвіністи завжди переймались очевидною уривчастістю даних про скам’янілості й здавалися вимушеними звертатися до спеціального захисту від закидів щодо неідеальних доказів. Сам Дарвін писав:

Геологічні записи є надзвичайно недосконалими, і цей факт значною мірою пояснює, чому ми не знаходимо нескінченних різновидів, що з’єднують разом усі вимерлі та нині живі форми життя найдрібнішими поступовими кроками. Той, хто відкидає