Читати книгу - "Таємниця двох океанів, Григорій Борисович Адамов"

— Андрію Васильовичу… голубчику… — невиразно говорив він тремтячими губами. — Може, як-небудь можна перелити вам хоч трохи мого кисню? Скажіть! Скажіть, як це зробити?

Велетень заперечно похитав головою і, глибоко й уривчасто дихаючи, бурмотів щось незрозуміле, зрідка викрикуючи:

— Проклята!.. Подивимось!.. Покажу!..

Величезні ступні його ніг, які упиралися в основу скелі, почали рухатися.

Вони поволі поповзли вгору по скелі. На висоті півметра від дна вони натрапили на виступ і перебралися на нього. Тепер ноги ще більше зігнулися. Рука велетня повільно наблизилася до відкритого патронташа, металеві пальці намацали кнопку «кисень» і пересунули її на повну, до відказу, подачу газу.

«Для чого?.. — затремтівши, подумав Павлик. — Прискорити кінець?»

Лежачи на спині, упираючись ногами у виступ скелі, а плечима — в задню стіну грота, Скворешня затих у цій незвичайній позі. Лише глибоке дихання свідчило, що він ще живий і що в його величезному тілі з новою силою розгоряється вогонь. Потім несподівано припинилося дихання, і Павлику здалося, що все кінчено.

Раптом жахливий, повний лютого гніву крик потряс стіни грота й приголомшив заціпенілого Павлика.

Все велетенське тіло Скворешні враз наповнилося потроєною силою й життям. У надлюдському зусиллі напружилися величезні зігнуті ноги, випнулися вгору груди, і, здавалось, вгрузали в стіну широкі металеві плечі.

— А-а-а! — гримів велетень крізь вискалені зуби. — Проклята!.. А-а-а!..

Колоноподібні ноги тремтіли, усе більше напружуючись. Наче з невідомого, невичерпного джерела приливали в тіло велетня все нові й нові сили, яким, здавалося, не було кінця. І разом з ними все вище й вище гримів його голос.

Притиснувшись до стіни, Павлик не вірив своїм очам: йому здалося, що скеля хитнулася і почала рухатися. Під його шоломом билися, дзвеніли, сплітаючись, злякані голоси друзів:

— Павлику! Що сталося?.. В чому справа? Чому так кричить Скворешня? Павлику!.. Павлику!.. Та відповідай же!..

Павлик нічого не чув, нікому не відповідав: він не міг отямитися.

Скеля піддавалась. Вона хиталася. Вона нахилялася під велетенським натиском Скворешні. Ще! Ще трохи!..

І раптом, схопившись з місця, Павлик кинувся до скелі, і його пронизливий крик сплівся з громовим криком Скворешні:

— Ура-а-а!.. Ще!.. Ще трохи!..

Всіма своїми маленькими силами хлопчик наліг на скелю біля величезних ніг велетня. І наче саме цього останнього грама зусиль невистачало Скворешні для повної перемоги.

Скеля подалася, захиталася і з гуркотом повалилася назовні на пологе дно. Вихід був відкритий!

Ноги Скворешні безсило упали, замовк його громоподібний голос, закрились очі, і, величезний, закутий в метал, він без ознак життя витягнувся на дні грота.

Павлик скочив на повалену скелю й вибіг назовні. Його дзвінкий голос понісся в простір:

— Сюди! Сюди! Скворешня скинув скелю! Швидше на допомогу! Він умирає! Швидше! Я пеленгую ультразвуком! Ловіть! Ловіть за глибиноміром — сімдесят два метри від поверхні!

Він водив дулом пістолета, і в усі боки помчалися нечутні гінці — вісники перемоги й горя.

Павлик не зміг би сказати, скільки минуло часу в цьому гарячковому напруженому чеканні — хвилина чи година, — коли з підводної пітьми раптом долинув радісний крик Марата:

— Піймав! Піймав! Тримай промінь, Павлику! Тримай! Пливу точно на норд-ост! До мене! До мене, товариші!

І звідусіль — з півночі, з заходу, з півдня — линули радісні вигуки, захоплені крики.

— Пливу за тобою, Марате! — долинав голос Цоя.

— Зараз будемо біля тебе, бічо… голубчику! — схвильовано кричав зоолог.

— Тримайся, Павлику! Тримайсь, хлопчику! — говорив комісар Сьомін. — Сюди, сюди, Матвєєв! Ось я!

Немов рій зірок, які зірвалися з темного неба, неслися до Павлика з усіх боків вогники ліхтарів. Павлик опустив занімілу руку з пістолетом і лише повертав шолом з ліхтарем на всі румби, наче маяк, привертаючи до себе вогники друзів, що поспішали. Вогники росли, збільшувалися і враз завертілися навколо Павлика, засліплюючії його, заповнюючи всю навколишню темряву.

Рій зірок налетів, немов вихор. В одну мить десятки рук підхопили позбавлені ознак життя тіла Скворешні і Павлика, і за хвилину загін стрімко нісся у відкритий океан, до підводного човна «Піонер», який завмер у чеканні.

Старший лейтенант Богров натис кнопку на центральному щиті управління й повернув невеликий штурвал із стрілкою на кілька ділень вправо.

«Піонер» трохи підняв ніс і кинувся по похилій лінії вперед, швидко набираючи висоту. На глибині трьохсот метрів він вирівнявся і продовжував іти на південь.

— Так добре, Іване Степановичу? — спитав старший лейтенант.

— Чудово! Абсолютно все видно, — застудженим тенорком задоволено відповів океанограф, не зводячи короткозорих примружених очей з купола екрана.

На куполі повільно проносилися величезні темні маси. Одні з них заповнювали великі простори на поверхні океану, інші, трохи менші, глибоко опускали вниз свої підводні частини. Іноді здавалося, що вони ось-ось зачеплять ними горбату спину підводного човна, але «Піонер» спокійно й упевнено проходив під ними, лише коли-не-коли нахиляючи ніс і потім знову вирівнюючись на заданій йому глибині в триста метрів.

Відкинувши голову, океанограф спитав:

— На якій ми точно широті, Олександре Леонідовичу?

— П'ятдесят вісім градусів сорок мінут південної широти і вісімдесят градусів західної довготи від Грінвіча, — відповів старший лейтенант.

— Яка безліч айсбергів!

— Тут уже зима, Іване Степановичу.

— Так, звичайно… Але для початку зими їх все-таки занадто багато. Всього лише десяте липня.

Настала мовчанка. За кілька хвилин вона була порушена появою зоолога й Павлика.

— Будь ласка, Арсене