Читати книгу - "Таємниця двох океанів, Григорій Борисович Адамов"

— Андрію Васильовичу, ви бачили, як скеля падала?

— Ні. Я дивився на стіну. А що?

— А я якраз бачив…

— Ну й що?

— Коли скеля впала, то не відразу закрила вхід… її верхня частина описала дугу зліва направо. І от в останній момент, коли вже залишався тільки вузький просвіт між стіною й скелею, я побачив… а може, мені здалося…

— Ну говори вже, Павлику, чого ти тягнеш?

— Мені здалося, що в просвіті знову промайнув, але тепер уже згори вниз, майже поряд із скелею, той самий синюватий тюлень…

— Тюлень?! Так що ж з цього? Чи не думаєш ти, що це він зачепив скелю і так влучно скинув її?

— Хіба зміг би тюлень це зробити? Я думаю… чи тюлень це був?

— Чому ж ні? Щоправда, я не бачив його тоді, коли він пронісся над нами.

— Дивний якийсь тюлень! Вузький, довгий. І плечі не похилі, які зливаються з шиєю, а прямі, квадратні… І не працював ні ластами, ні хвостом. Та й хвіст, я помітив, якийсь обрубок. Знаєте, Андрію Васильовичу… — Павлик чомусь оглянувся й знизив голос до шепоту. — Знаєте… щось було в його постаті людське…

— Ну що ти, Павлику, говориш! Звідки тут могла з'явитися людина? Та ще щоб плавала так швидко?

— Просто приверзлося тобі, Павлику, з переляку! — почувся раптом глухий, трохи насмішкуватий голос Горєлова.

Павлик здригнувся, опустив очі.

— Не знаю… Може, мені здалося.

Скворешня знизав металевими плечима і поринув у якісь свої думки. Нарешті він підвів голову й сказав:

— Якщо ми не знайдемо способу пеленгувати, то, мабуть, цій справі кінця й краю не буде. Вірніше, поки не вичерпаються наші запаси кисню, треба вжити якихось заходів. Зробити хоч маленьку щілину. Ось що, Павлику, давай-но ще раз пошаримо. Чи не знайдемо ми все-таки якусь щілину. Минулого разу я, може, і пропустив її… хвилювався, треба признатися.

Вони почали старанно оглядати лінію, по якій скеля прилягла до країв входу. Розшуки були даремними — скеля щільно, справді як на загад, злилася з лінією входу й виступами навколо нього.

— Та-а-ак! — сказав Скворешня протягом, замислившись. — Доведеться спробувати пустити в хід ультразвук. Може, він проб'є краї скелі: там вона, певно, тонша.

Почав свою нечутну роботу ультразвуковий пістолет Скворешні, з дулом, щільно приставленим до однієї точки краю скелі. Граніт поволі розпадався на невеликі грудки, які легко потім під пальцями Павлика перетворювалися в грязь. Але потужність ультразвукового променя пістолета була недостатня, щоб швидко руйнувати скелю. Лише ультразвуковій гарматі «Піонера» це було б під силу. Потужність швидко зменшувалась, і коли вона зовсім вичерпалася в двох акумуляторах, у скелі утворився невеликий тонкий канал глибиною близько десяти і діаметром у три сантиметри.

Павлик відстебнув свій пістолет і протягнув його Скворешні. Той заперечно похитав головою.

— Це не годиться, Павлику… Ще десять сантиметрів каналу — цього мало. Скеля тут, очевидно, надто товста. А пістолет може ще здатися.

— Тоді знаєте що, Андрію Васильовичу, — сказав Павлик, — чому б нам не спробувати підритися під скелю, зробити підкоп? Га? Справді! Дно, мабуть, м'яке, піщане, і ми швидко зробимо собі хід. Як кроти! Га?

Очі Павлика радісно виблискували, він був страшенно задоволений своєю ідеєю.

— Вірно! Хороша думка! — схвалив його пропозицію Скворешня. — Рити, так рити швидше! У нас уже лишається мало часу.

— Часу? — здивувався Павлик. — А хто його відбирає у нас?

— Ми самі, хлопчику, — відповів Скворешня, знімаючи з пояса свою універсальну сокирку і роблячи перший удар по піщаному дну. — Ми з'їдаємо кисень, і з кожною, приміром кажучи, з'їденою нами краплею кисню ми з'їдаємо частину нашого життя. Вигрібай пісок… Ах, диявол!..

Сокирка дзенькнула об щось тверде, під лезом заблискали іскри.

— Граніт! — сказав Скворешня і, роблячи все нові удари в різних місцях біля основи скелі, раз за разом повторював: — Граніт… Граніт… Ну, Павлику, ідея твоя прекрасна, але нікуди не годиться. Сам бачиш. Нічого не поробиш. А тепер я сяду. Втомився дуже. І душно щось. У-у-ух! Мабуть, кисень у мене кінчається…

— Та що ви, Андрію Васильовичу! — промовив, бліднучи, Павлик. — Я не відчуваю ніякої духоти…

— Ти маленький… А я он яка махина! Я більше з'їдаю кисню. Треба зменшити подачу, економити.

Він відкрив свій патронташ і, перевівши кнопку «кисень» на нову позицію, став дихати з зусиллям, глибоко й уривчасто, намагаючись захопити якомога більше повітря.

— Як ви себе почуваєте, друзі мої? — почувся раптом голос зоолога. — Весь загін розсипався цепом, і кожний з кас по ділянках обслідує дно. Шукаємо скелю, схожу на шпиль.

— Боюсь, Арсене Давидовичу… — відповів, задихаючись, Скворешня, — не дочекаюсь… У мене… кінчається кисень… Починається задуха…

— Тримайтесь!.. Тримайтеся, Скворешня! — злякано закричав учений. — Ми прискоримо розшуки! Ще трохи! Економте кисень! Не розмовляйте! Менше рухів!

– Єсть не розмовляти, менше рухів! — пробурмотів велетень і ліг на спину, упираючись плечима в задню стіну грота. Він спробував витягнутися на весь свій величезний зріст, але не міг: ноги натрапили на скелю і лишилися зігнуті, колінами вгору.

Минуло п'ятнадцять, двадцять хвилин. Минуло півгодини. Павлик з лохом дивився на обличчя Скворешні. Воно спотворювалось стражданням, його заливала багрова краска, широко відкритий рот даремно ловив повітря, бо саме того, чого він шукав, — дорогоцінного кисню, — уже майже не було.

— Прощай, хлопчику… Помираю… Дихай повільно… Бережи кисень…

Він почав бурмотіти щось нерозбірливе. Павлик відчував, як жах і відчай все більше охоплюють його. Він ладен був кинутися на ці безжалісні гранітні стіни, бити кулаками, рвати пальцями, тільки б врятувати свого друга, йому