Читати книгу - "Зло, Людмила Баграт"

День пройшов чудово. Німці були ідеальними клієнтами з найсміливіших перекладацьких мрій. В міру вимогливі, в міру балакучі, панове Георг та Конрад здалися мені живим уособленням міри. їхній однодобовий дружній візит пройшов під гаслом: «Відкриймо світ наново!»

Першим сюрпризом для них став той факт, що в Україні чомусь немає Сибіру. Це їх засмутило. Потім їх приголомшила новина, що українці розмовляють не польською, а українською мовою. А моє зауваження, що Харків - це не столиця України, викликало справжній шок. У такому разі вечір мудріший.

Ситуацію врятували в ресторані за допомогою української кухні, кримських вин та пари чорнобрових моделей в екзотичних для іноземців національних строях. Щоправда, мені вони теж здалися досить сміливою версією українського народного вбрання.

Візит був коротким і безболісним. Посадивши гостей на літак, я попрохала Данаїса відвезти мене додому. Цілу дорогу за нами їхав червоний ніссан. До квартири я влетіла розлюченою фурією. Костянтина не було. На його щастя.

Зітхнувши, я знесилено опустилася на ліжко, витягла перед собою руки і уважно придивилася. Тремтять! Господи, Марго! Та в тебе ж нерви ні к чорту! Можна викидати. Так. Треба прийняти ванну. Гарячу ванну з ароматичною сіллю. Щось таке, щоб розслаблитися. Наприклад, жасмин. Потім помаса-жувати п'яти, змастити лосьйоном тіло, накласти зволожуючу маску на обличчя, бальзам - на волосся, стрибнути з плиткою чорного гіркого шоколаду в ліжко і забути про всі проблеми, занурюючись у теплі води сну. Туди, де Ян.

У двері постукали. Я подивилася на годинник. За північ. Тільки не Костянтин! Я не хочу. Я не можу більше пручатися! В мене нема сил. Я відчинила двері. На порозі стояв Ігор.

- Що сталося? Ви знаєте, котра година? - Я й не намагалася приховати свого роздратування.

- Вибачте, Марго. Проте з аеропорту я мав відвезти вас до Костянтина Володимировича.

- Це ваші проблеми. - Я хотіла зачинити двері, але Ігор устиг вставити в щілину свій черевик.

- Так. І я хотів би розв'язати їх без зайвого галасу. Збирайтеся, Марго.

- Ви що, збожеволіли? Дозвольте мені зачинити двері, будь ласка.

- Не можу, Марго. Та й навіщо? В мене є ключі.

- Що??? - Остовпівши, я відпустила двері і відступила на крок назад.

Він сумно похитав головою:

- Так. Не лякайтеся, Марго. Як Вашому охоронцеві мені необхідно мати ключі від Вашої квартири на випадок, якщо щось станеться. Звичайна процедура.

Я вхопилася руками за голову, наче хотіла перевірити, чи вона ще на місці. Маячня якась. Неймовірно. Ігор помітив моє збентеження.

- Вибачте, Марго. Я нічого не маю проти вас, але в мене є чіткі вказівки доправити вас до Костянтина Володимировича.

- Доправити мене? Ігоре, ви лишень послухайте, що кажете. Я ж не лист і не поштовий переказ. Ви нікуди не можете доправити мене без моєї згоди. Так?

- Ні. Я можу. Мені справді дуже прикро, проте я на роботі і в мене є наказ. Костянтин Володимирович…

- Та що ви завели: «Костянтин Володимирович, Костянтин Володимирович!» А самі ви подумати не можете?

Він відкашлявся і відвів погляд:

- Я на роботі.

Я розпачливо сплеснула руками:

- Боже мій, та що ж ви за людина, Ігоре! А якщо я не погоджуся їхати, що тоді? Ви зв'яжете мене і понесете у машину?

Ігор знизав плечима:

- Є багато способів, проте, сподіваюся, до цього не дійде.

- О-о-о-о, Боже!!! - застогнала я, вилетіла на сходи і щосили грюкнула дверима, зачиняючи їх. Ігор ввічливо кашлянув:

- Ви забули взутися, Марго.

- До біса їх! Разом з вами.

У квартирі панувала темрява. Я зайшла до кухні. Нікого. Вітальня. Теж порожня. Спальня… Костянтин сидів на підвіконні і курив, задумливо роздивляючись темряву за вікном. Він почув, як я зайшла, проте не повернувся.

- Ти не хотіла до мене їхати? - Тихий голос, майже шепіт. Я завмерла на порозі спальні.

- Так.

Він помовчав.

- Чому?

- Якби я хотіла тебе побачити, я зателефонувала б чи приїхала сама. А ти наймаєш людину, щоб він за мною стежив, наче я - шпигун чи злочинець. Наказуєш йому привезти мене до себе. Проти моєї волі. Чуєш, Костянтине? Проти моєї волі.

Він легко скочив з підвіконня, повернувся до мене і спокійно сказав:

- Я мусив. Сама ти ніколи не приїхала б, так?

- Костянтине, ніхто і ніколи в житті не принижував мене так, як ти.

Він підійшов до мене. Сумні, серйозні очі. Темні кола під ними. Здається, він схуд.

- Нікого і ніколи в житті я не кохав так, як тебе.

Я відвернулася від нього.

- Ти не кохаєш мене, Костю. Ти все це вигадав.

- Я кохаю тебе.

- Я для тебе - просто лялька.

- Я не можу без тебе жити.

- Я потрібна тобі як ще один експонат для твоєї колекції.

- Я божеволію, коли тебе немає поруч.

Я затулила вуха руками і прошепотіла у відчаї:

- Так не можна, не можна, не можна! Припини, Костю! Ти робиш мені боляче!!!

Раптом він вхопив мене і кинув на ліжко:

- Що ти знаєш про біль, дівчинко? Ти думаєш, що боляче, коли ти не кохаєш? Ні. Боляче, по-справжньому боляче, коли не кохають тебе!

Боже мій, який же він страшний! Страховисько. Не зводячи з нього погляду, я повільно сповзла з ліжка. Він підлетів до мене, затягнув на постіль і підім'яв під себе. Я закричала:

- Припини! Не треба, Костю! Я не хочу!

Проте він не чув мене. Не чув,