Читати книгу - "Замах на бродягу"

— До п'ятої ранку я простовбичив у залі для чекання, там було багато народу… А поки я був не сам…

— Ясно…

— Але я не знав, хто мене переслідував і розглядав усіх навкруги. Коли відчинили касу, я нишком проліз поміж двома жінками і впівголоса попросив квиток. В цей час одразу відходило кілька поїздів. Я переходив із одного до другого, перебирався через колії на інші перони…

— Цей хлопчина завдав тобі ще більше мороки, ніж мені, га, Ніколя?

— Адже він не знав, до якої станції я взяв квиток. В Шеллі я почекав, поки поїзд рушить, і зіскочив.

— Що ж, непогано. Зовсім непогано.

— Я мерщій вибіг з вокзалу. На вулиці нікого не було. Я знову побіг, і ніхто наче за мною не гнався. Добігши сюди, я попросив кімнату, бо вже зовсім знесилився. І мені хотілося якнайшвидше позбутися…

Розповідаючи, він весь тремтів.

— Мати видає мені кишенькові видавцем… І тут виявилося, що в мене всього п'ятнадцять франків та кілька телефонних жетонів. Я хотів повернутися додому, перш ніж мати…

— І тут з'явився Ніколя?

— Я побачив його у вікно. Він виходив із машини, за кількасот метрів звідси. Я одразу ж збагнув, що він зійшов у Ланьї і взяв там таксі. Та тільки у Шеллі він напав на мій слід. Я в ту ж мить замкнувся на ключ. А потім, почувши кроки на сходах, присунув до дверей комод. Я знав, що він може мене вбити.

— І оком не зморгне! — кинув Мегре. — Тільки йому не хотілося мати свідків. Чи не так, Ніколя? Отож він і засів тут, сподіваючись, що рано чи пізно ти вийдеш із кімнати… Бодай щоб підживитися.

— Я й ріски в роті не мав. І дуже боявся, що він візьме драбину і влізе до мене вікном. Тому я й зачинив віконниці і намагався не заснути.

З двору долинули кроки. Це був водій. Гроза вщухла, і він затурбувався про своїх клієнтів.

Мегре обережно вибив свою люльку об підбор, знову натоптав її, погладив з явним задоволенням.

— Хвали бога, що ти її не поламав, — буркнув він.

І одразу ж уже іншим тоном:

— Ну, товариство, в дорогу! До речі, Жозефе, а що ти скажеш своїй матері?

— Я ще не знаю… Страшно подумати!

— Пусте, пусте! Скажи, що ти спустився до їдальні, вдаючи детектива. І тут побачив чолов'ягу, який виходив із вашого будинку. І, як справжній детектив, пішов за ним.

Тут Ніколя вперше відкрив рота:

— Тільки не думайте, що вам вдасться втягти мене в цю історію! — зневажливо процідив він.

— А ми це скоро з'ясуємо, — спокійнісінько відказав Мегре. — Сам на сам, у моїм кабінеті… Слухайте, водію, нам буде таки тіснувато у вашій чортопхайці. То що — поїдемо?

Трохи згодом він шепотів на вухо Жозефові, затиснутому разом з Матільдою в самий куток сидіння:

— Я подарую тобі іншу люльку, добре? Якщо хочеш, то навіть більшу за цю.

— Е-е, так то ж уже буде не ваша, — відказав хлопчина.

«Так бідаків не вбивають…»

За останні дві години ця ідіотська фраза вже, певно, вдвадцяте спливала в пам'яті Мегре, подібно до причепливої мелодії, підхопленої невідомо де. Цілісінький день вона крутиться вам у голові, і годі її позбутися — хоч вам аж нестямиться з такої настирливості. Часом комісар навіть вимовляв її впівголоса, аж поки не з'явився такий варіант:

«Вбивці не важать на життя людей у білизні…»

Того дня в Парижі вже зранку припікало. Місто по-серпневому спорожніло, пора вакацій робила своє. Навіть тут, у Сюрте, тхнуло пусткою, і всі вікна, що виходили на набережну, були відчинені навстіж. Мегре ледве встиг зняти піджак, як пролунав телефонний дзвоник: це був суддя Комельо.

— Вам доведеться під'їхати на вулицю Де-Дам. Минулої ночі там сталося вбивство. Я розмовляв із районним комісаром — виходить щось аж надто заплутано. Він зараз на місці злочину. До одинадцятої з прокуратури там нікого не буде.

І от завжди так: щойно ти налагодишся провести якусь днину в затишку та холодку, як тобі на голову, мов та каменюка, падає нова халепа — і все летить шкереберть!

— Ходімо, Люка!

Їх службової машини, як звичайно, на місці не було, і довелося пірнати в метро, вдихаючи запах хлорки та ще й загасити люльку.

На розі Де-Дам та Батіньоль немилосердно пекло сонце. Вздовж бруківки вишикувалися невеличкі візки з овочами, фруктами, рибою, оточені з усіх боків густою юрмою господарок. Серед загального гамору вирізнялися дзвінкі голоси хлопчаків, що затіяли тут якусь неймовірно галасливу гру.

Звичайний собі будинок на сім поверхів — для пожильців із найскромнішим достатком. На першому поверсі пральня та крамничка вугляра.

Біля під'їзду стовбичить фараон.

— Комісар жде вас нагорі, пане Мегре… Четвертий поверх… Ану, ви там, ідіть звідси, ідіть… Тут немає нічого цікавого… Та дайте ж нарешті пройти!

У консьєржки, як завжди