Читати книгу - "Знахідка на все життя"

духом. У таємничій півтемряві зі стін і стелі на інкурів дивились руді тури і сайгаки. А серед печери стояв Кривий Оп. На ньому була довга одежа із сайгачих шкур, розцяцькована строкатими клаптями зі шкурок дрібних звірят. Гончар урочисто запалив серед печери вогнище, і тієї ж миті на кам’яних стінах затанцювали тіні людей, а малюнки звірів, здавалося, від цього ожили. Тепер Оп і зовсім був не схожий на гончара — то стояв серед печери жрець — величний служитель храму рудих звірів.

І робив він усе так, як навчила його сіроока чужинка, як робив її батько — мудрий жрець із Країни Теплих Вітрів.

— Хай удача чекає сміливих інкурів на полюванні! — нарешті звернувся цей жрець до мисливців. — Хай допоможе інкурам Рудий Тур — добрий Володар Степу. Діти інкурів тепер завжди матимуть м’ясо. Кращі шматки тепер інкури віддаватимуть дітям. Земля Рудого Тура щедро обдарує вас…

Цього разу на влови вів інкурів сам Рус. Дужий Вепр сам захотів цього. Рус їхав на коні, і то було найбільше диво, яке побачили інкури на цій землі…

У той вечір допізна палали вогнища під скелею на землі Рудого Тура. То люди святкували свою першу перемогу. Багато сайгаків уполювали тоді мисливці, а вертаючи назад, заскочили дужого молодого вовка. Вовк той був дарунком мудрій чужинці за доброго бога і за перемогу над Зоуго. Оп зробив з міцних вовчих зубів разок намиста і подарував його сіроокій на тому святі.

Тієї ночі, мабуть, уперше в стійбищі інкурів не плакали голодні діти.

Дні жовтого листя і дощів промайнули швидко, довше тягнувся час снігу та морозів. А тоді знов зацвіли квіти, заспівали птахи, що прилетіли з-за Великого Озера.

Інкури вже звикли до нової землі. Своє стійбище вони обнесли високою огорожею. Тепер майже в кожного мисливця був кінь, і кожен інкур знав таємницю вогню. У стійбищі в загоні вже жили приручені кози й свині. Про те подбала Іка.

Лихо підкралося несподівано, і сталося це саме тоді, коли в степу зацвіли маки.

Майже щодня Іка виходила із стійбища і обережно пробиралася лише їй відомою стежкою. Зупинялася біля густого чагарника, розгортала віття і опинялася в печері. То поки що була її таємниця, як колись та, перша, печера. Іка мовчала про неї, щоб їй ніхто не заважав. Тут стіни були гладенькі-гладенькі, і на них зручно було дряпати різцем. Сіроока вже давно мережила їх.

То дарма, що її мережіння зараз ніхто не розуміє. Прийде час, і люди зрозуміють, бо ж вона хоче розповісти про них, про їхнє переселення у цей чудесний край, в якому житимуть вони і їхні нащадки.

У перший день, коли розцвіли маки, Іка принесла в печеру багато квітів. Іка любила маки, бо вони нагадували їй милу далеку Країну Теплих Вітрів. Розсипала квіти на долівці і зразу взялася до роботи.

Того дня Іка розповідала про перемогу Руса над одновухим ремкахом.

Час минав непомітно. Сіроока забула про нього.

Та ось у печері потемнішало.

«Пора вже повертатися, — подумала вона. — То сонце ховається у Великому Озері».

Поклала крем’яного різця в торбинку, в якій завжди носила його. О, він багато послужив їй, он як стерся. А зараз аж гарячий від роботи. Це дарунок її батька. Ще він учив її карбувати ним на камені.

Обернулася до виходу, щоб іти, і похолола: загородивши собою весь вхід, прямо перед нею, звівшись на задні лапи, стояв Одновухий. Печера сповнилась смородом.

Той сморід Іка пам’ятала від того дня, коли вона і Рус поселилися в печері ремкаха. І довго той дух тоді не вивітрювався.

«Прийшов помститися за свою поразку», — майнуло в її голові, і вона ступила назад, але наткнулась на стіну. Рятунку не було…

Знайшли Іку вже другого дня. Допомогли розшукати її поламані кущі та витолочена трава біля тієї незнаної досі печери. Іка лежала з розтрощеною головою на зів’ялих маках.

Інкури мовчки оточили загиблу, а Рус уважно оглянув печеру. На кам’яній долівці він побачив слід звіра і зрозумів, що тут скоїлось. У цій печері побував Одновухий.

— Це ремках накоїв! — вигукнув Рус.

— Ремках убив Іку!.. — луною повторили інкури і потрясли над головами своїми списами.

— Добудемо ремкахову шкуру для Іки!.. То буде останній дарунок інкурів… — із запалом запропонував Дужий Вепр.

День і ніч не поверталися стомлені мисливці у стійбище…

А в цей час Оп не виходив з печери Рудого Тура, робив усе необхідне для поховання Іки. У горщику на священному вогні старий варив якісь трави і квіти маків.

Він без упину бубонів заклинання. Згодом перелив густу пахучу рідину в інший горщик та ще кинув туди спеченого на священному вогні невеликого птаха. Це їжа для Іки, яка переселиться у Країну Вічного Життя. Той горщик з їжею простоїть ніч у печері, а потім його поставлять небіжчиці.

Оп усе робив так, як свого часу навчила його сіроока Іка.

Покінчивши з їжею, він заходився витесувати з пісковика Володаря Степу. Це буде довічний вартівник на могилі славної чужинки.

Уже пізно увечері спустився Оп у стійбище і сказав інкурам, що Рудий Тур велить їм поховати Іку на березі Великого Озера.

А на світанку повернулися з полювання мисливці. Вони були дуже стомлені, але виконали свою обіцянку — принесли шкуру ремкаха, який забрав у Іки життя. У ремкаха бракувало одного вуха.

На стрімкому березі Великого Озера, яке щодня ковтало сонце, стояли інкури. На їхніх лицях була скорбота. Вони не зводили з Опа очей. Ось старий спустився у невеличку яму — вона була йому по груди. Йому подали шкуру Одновухого. Оп простелив її на дні хутром догори і зверху посипав