Читати книгу - "Гілея"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мірошник подзвонив у кілька колгоспів, прийняв відвідувачів і, сказавши секретарці, що не буде до вечора, сам сів за кермо і під’їхав до хати. Варя стояла біля хвіртки.
— А я вас жду, тату... Тьотя Параска сказала, що... ти приїдеш за мною.
— Сідай, Варю, ми поїдемо з тобою в степ.
Мірошник вивів машину на семидольський шлях. Він і сам не знав, чому саме повернув на нього, виїхавши із містечка. Інколи Варя, забачивши стару скіфську бабу, просила батька зупинитися, і вони, оглянувши її, ішли зеленими врунами, потім заїжджали на пасовиська до величезних отар, чабани частували їх свіжою бринзою і кислим-кислим вином.
Дивлячись на дочку, Роман знаходив у ній все більше і більше свого. Вона й сміялася так, як він, і ніс був його, і брови — чорні, розльотисті. Хіба він зможе тепер, побачивши її, маленьку, беззахисну, залишити, щоб вона чула сварки і тремтіла зі страху перед якимсь чужим п’яним Михайлом Івановичем? Треба забрати її, щоб жила біля нього... Можна попросити Параску, щоб доглядала й Варю, має своїх п’ятеро, то ще одне буде...
Але ж Олена не віддасть дочки, думав про Варю й забув, що є жінка, зрадлива й, мабуть, нещасна... Але пін не зможе жити з Оленою. Все їх коротке спільне життя було випадковим, як і зустріч, і одруження, й розлука.
— А яке це село? — запитала Варя.
— Семидоли. Бачиш, яке велике й красиве. — Мірошник зупинив машину.
— Можна, я піду на той горбик, подивлюся?
— Можна, Варю.
Звичайно, Олена задумала повернутися до нього... Вона знала, кого послати. Тепер він втратить спокій, тепер він щодня буде згадувати свою дочку, буде мучитися і шукати виходу. А вихід може бути єдиним — зійтися з Оленою. Без прощення, без кохання, заради дочки...
— Тату, йди сюди! Швидко, — гукала Варя, — побачиш щось смішне!
Роман підійшов, і Варя, показуючи пальцем на синю бідарку з одним великим і другим малим колесом, дзвінко сміялася, бідарка подолала крутий схил, з неї зіскочив здоровенний білявий міліціонер і, приклавши руку до кашкета, привітався:
— Здравія бажаю, товаришу Мірошник!
Варя побачила, як усміхнувся тато і потис міліціонерові руку. Потім тато перестав усміхатися і пильно дивився на якусь тьотю з великими синіми очима, що сиділа в бідарці. Тьотя була висока й гарна,вона теж зійшла з бідарки, і тато простягнув їй руку.
— А це моя донька, — показав тато на мене.
— Донька? — Синьоока тьотя подивилася на тата так, ніби він украв мене.
— Я вас давно не бачив, Настуню, — сказав тато.
— Велика печаль! — чогось розсердилася вона і сіла знову в синю бричку. — Поїхали, Милентію!
— Можна їхати? — запитав тата міліціонер.
Тато кивнув головою, ми сіли в машину і теж поїхали. Тато чогось довго мовчав.
17«Ні, Бранка добре зробила, що не втекла від свого коханого. Я теж не втекла б... Я теж померла б разом з ним».
(Із зшитка Ганнусі Гомон)Остап Веремійович біг лісом, біг просіками, пробирався через чагарники, спотикався об пеньки і кричав хрипким голосом: .
— Іване-е! Іване-е-е! Син! Си-ин!
Ліс мовчав. Остап Веремійович надибав криничку, напився води й знесилено сів на траву: де ж той Іван подівся? Знову пішов, гукаючи, старий лісник. За плечима у нього погойдувалася торбинка, зготовлена на радощах Одаркою: може, доведеться людей почастувати?
Аж підвечір знайшов Остап Веремійович Запорожного біля смолокурні — чорний, як чорт з пекла, тільки очі блищать.
— Ваню, Ваню, син! — крикнув здалеку лісник.
— Що? .
— Син! Народився в Яринки.
— Брешете! — чомусь не повірив Іван.
— їй-бо-присій-бо! — забожився Остап Веремійович і обняв Івана.
Той вирвався з цупких рук лісника і кинувся бігти.
— Куди ж ти?! — гукнув Остап Веремійович.
— Не знаю, — зупинився Іван. Він і справді не знав, куди й чого біжить. — Скільки важить?
— Привезе Яринка, тоді й зважимо, — розсудив Остап Веремійович. — Скільки не є — все наше... Такий хлопчик! Ну, козак!
— А ви хіба бачили?
— Ні, але такий уже козак та... — Остап Веремійович вийняв з торбинки пляшку й закуску, налив у щербату чарочку. — Щоб ріс щасливий!
Випив і налив Івану.
— За нього й за Яринку!
Вранці Іван, за добрим звичаєм лісників, посадив на подвір’ї дубочка на честь народженого сина. У кімнату, де лежала Яринка, сільська акушерка не пускала нікого, й Іван простоював біля вікна годинами. Яринка, бліда, щасливо посміхалась і щось говорила йому.
— Що вона говорить? — спитав, коли вийшла акушерка.
— Каже, що любить тебе...
Потім Яринку приходили вітати вчителі й подруги. Навіть Явдоха Прах прийшла, поклала хліб на рушнику і квіти.
— Таке вже щастя у вашій хаті...
— Вродилося, та й усе, — відказала Одарка і, щоб не наврочила Пращиха, пришпилила непомітно шпильку до білої ковдрочки, якою був накритий хлопчик.
Явдоха сиділа довго, ніби чогось чекала. І справді, як тільки Одарка вийшла на кухню, Явдоха тицьнула Яринці записочку:
— Данило просив передати. Ти вже, Яринко, звиняй, але прийти не може...
Яринка хотіла сказати щось зле Явдосі, але стрималася і записки не порвала: може, просто людина поздоровити хоче...
«Яринко! — прочитала вона, залишившись
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гілея», після закриття браузера.