Читати книгу - "Привид безрукого ката"

будь-якому разі змінювало долю його народу, гетьман хотів почувати себе, як удома. Як у рідній хаті, захищеній духом предків, їх магічними оберегами... Треба обов'язково побродити старим містом — воно неймовірне. Принаймні вчора звечора, коли переглядав Інтернет, Лева полонили викладені там фото. За Союзу Жовква була Нестеровом. З 1951-го до 1992 року. Названа на честь російського льотчика, який героїчно загинув під час Першої світової у жовківському небі, вперше застосувавши таран. Подобалося перейменовувати історичні назви радянській владі. Як і всім владам без винятку, до речі. Бо чимшвидше людей відірвати від минулого, тим легше нав'язати їм майбутнє... Чуже...

Мокротин був за горою. Автобус ледве повз по засніженій дорозі. Фиркав, як кінь після цілоденного орання, ладен був укусити безсовісного господаря за знущальне похльоскування батогом. На вершині автобус перевів подих, полегшено зітхнула коробка передач, і машина почала спускатися, що було ще небезпечніше, ніж повзти вгору.

Тільки вийшли на зупинці, як жилава бабуся, що цілу дорогу їла Лева величезними очима, запитала:

— До кого?

— До Козаків, — відповів невпевнено Лев.

— Що, вперше? — запитала нахабно, без найменшого натяку на вихованість.

— А що, видно? — вирвалося у Безрукого майже так само.

— Чути, — відповіла кмітлива бабуся. — Бо у нас півсела Козаків.

— Я дослідник. Маю тільки ось це, — Безрукий вийняв книжечку.

— Свідоцтво про народження? — кивнула бабуся. — Іди в сільраду. Близько. Туди, — стрельнула вказівним пальцем, — Прапор висить. Бачиш?..

— Дякую, — відповів Лев. Тепер уже ввічливо.

— Я питаю, чи прапор бачиш? — сопіла бабуся, підважуючи собі на плечі рюкзака. Лев хотів допомогти, але вона гаркнула, щоб не чіпав.

— Бачу.

— То йди. Щасливо. Досліджуй...

У сільській раді було людно — сварилися за землю. Їх втихомирював чоловік зі спрацьованими порепаними долонями. Його не слухали.

— Доброго дня, — привітався Лев, і настала гробова тиша. Балакучих селян наче заклинило. Незнайомець уніс в захаращений кабінет голови мир. — Мені треба голову.

— Багатьом зараз треба голови! Щоб не думали тим місцем, на якім сидять!.. — випалив вусатий дядило і заіржав, як кінь. Люд його підтримав несміливим пирсканням.

— Я, — зробив уперед чоловік з порепаними долонями.

Люди тихенько почали виходити з кабінету — самі, ніхто їх про це не просив.

— Присядьте, — запропонував сільський голова. — Слухаю вас.

— Я дослідник. До мене випадково потрапив ось цей документ. Що ви можете сказати?

Голова опустив очі.

— Це документ небіжчика, — сказав. — Син з дружиною і немовлям Маруньки Козачихи загинули в автокатастрофі. Давно. Малому було півроку. Стара й досі жива. Каже — не вмре, бо має таємницю...

— Можу її побачити? — запитав Лев.

— Я підвезу, — голова махнув через вікно у бік древньої «Ниви».

— Дякую, — заперечив Безрукий. — Я хочу пройтись. Тим більше, у вас люди...

— Так, — голова знову збагрянів. — Землі не поділять. Навалом — бери, скільки хочеш. Поля лісом заростають. Ні, саме одного куска вчепились...

— Чому?

— Легенди ходять, що він щасливий. Має охоронця земля. Привид бродить там ночами. Кучерявий, із сокирою... До речі, і Козаків твоїх, — голова кивнув на свідоцтво, — згадували нині люди. Казали, що Іван із сім'єю розбився саме в той день, коли відмовився від свого кусня тої землі... Отак...

— І що ви будете робити? — Безрукий через вікно вивчав хвилювання натовпу.

— Слухати. І мовчати. Я ж не можу догодити всім... Перешумлять. Якийсь час буде спокій. Так дотягну до пенсії. Не дам нікому — не хочу на старість збирати прокльони і сварити між собою людей. Людям легше, коли ніхто не має... Так чомусь є... Я стільки надивився за життя, що коли бачу, як хто пре до сільради, зразу можу по ходьбі передбачити, з якого питання. Деколи доводиться ховатись... Під сходами. Як дітвак... А що?..

— Не сперечаюсь, — мовив Лев.

— Підете прямо по дорозі. Перший поворот праворуч. До кінця вулиці. Побачите хату у вербах. На воротях сперту Маринку. Вона чекає... Зрештою, вам мали пояснити. Дзвонили ж... — Лев спідлоба глянув на сільського голову, але змовчав — сила роду манила, як світло метелика...

Ніколи не думав Безрукий, що то так трепетно — іти стежками батьків. Він був переконаний на всі проценти, що є в світі, що ця дорога пам'ятає ступні його мамочки й татка, бабусі й дідуся, всіх предків, яким судилося залишити тут свій слід і піти в небо...

Здавалося, вже тут був. Навіть яму обривисту на узбіччі передбачив. Верби нестрижені навколо обійстя показали ще здалеку свої закошлані голови.

Маленька згорблена бабуся, сперта на дві палиці, дивилася удалину і доживала життя у чеканні. Її голова мала віру, яка й тримала її на світі білому і не дозволила збожеволіти.

У Лева тремтів голос. Привітання вийшло глухим, порожнім, наче з того світу.

Бабуся зблідла, усміхнулась, заметушилась і застигла на брамі, переводячи подих.