Читати книгу - "Хрещений батько"

в поліцію. Поліція навіть винюхала деякі з «банків» і зробила нальоти, заподіявши чималих збитків. «Банкіри», неабиякі тузи у своїй сфері, скаржилися капореджіме, а ці останні винесли їхні скарги на родинну раду. Але нічим не можна було зарадити. «Банкірам» наказали тимчасово припинити операції. У найприбутковішому районі – Гарлемі – передоручили цей бізнес «диким» негритянським агентам, перед якими поліція була майже безсила, бо вони діяли дуже розпорошено.

Після смерті капітана Маккласкі деякі газети надрукували матеріали про його зв’язки із Солоццо. Опублікували докази того, що невдовзі перед загибеллю капітан отримав великі гроші готівкою. Усі ці повідомлення організував Хейген. Департамент поліції відмовився потвердити або спростувати таку інформацію, однак вони зробили свою справу. Через поліцейських вивідувачів і тих полісменів, які щомісяця отримували платню від «родини», у поліції розпустили чутки, що Маккласкі виявився офіцером-шахраєм. Річ не в тому, що він брав гроші, чи то «чисті» хабарі, в цьому не було нічого незвичайного. Але ж він брав якнайбрудніші гроші – за покриття вбивств і за торгівлю наркотиками. А моральний кодекс поліції цього не вибачав.

Хейген зрозумів, що полісмен по-своєму дуже дивно і наївно вірить у закон і порядок. Він вірить їм більше, ніж публіка, котрій він служить. Адже закон і порядок – це те диво, що надає йому могутності, індивідуальної могутності, якою він дорожить так само, як майже всі люди дорожать своєю силою. І в той же час він завжди відчуває певне невдоволення публікою, котрій служить. Адже вона водночас є і його підопічним, і його здобиччю. Як підопічні, люди невдячні, вимогливі, набридливі. Як здобич – вони хитрі, небезпечні й підступні. І тільки-но хто потрапляє полісменові в лабети, як та сама суспільна машина, що її полісмен захищає, пускає у хід всі свої сили, щоб позбавити полісмена належної йому винагороди. Політикани залагоджують махінації, судді виносять м’які присуди, засуджують умовно найнебезпечніших злочинців. Губернатори штатів і президент США дають їм цілковите помилування, якщо тільки найшановніші адвокати не зуміли ще раніш вигородити їх. Із часом полісмен набуває досвіду. А чому, власне, не брати платні, яку пропонують оті бандити? Адже гроші йому потрібні більше, ніж будь-кому. Чого б це його діти не мали ходити до коледжу? Чого б це його жінці не вільно було купувати собі одяг у дорогих крамницях? А хіба йому самому завадить під час зимової відпустки засмагнути у Флориді? Адже він як-не-як важить власним життям, а це вам не жарт.

Але зазвичай він не хоче брати брудних хабарів. Він згодиться взяти гроші від букмекера й не боронитиме йому робити своє діло. Не відмовиться від грошей, запропонованих водієм, який не любить сплачувати штраф за порушення правил руху. За винагороду він дозволить повіям провадити своє ремесло. Це все вади, притаманні людській натурі. Але він, звичайно, не стане брати хабара у продавця наркотиків, озброєного грабіжника, ґвалтівника, вбивці та інших тяжких кримінальних злочинців. На його думку, ці люди підважують саму суть його влади, тому він не може терпіти їх.

Вбивство капітана поліції майже рівнозначне царевбивству. Та коли стало відомо, що Маккласкі наклав життям, перебуваючи в компанії з відомим розповсюджувачем наркотиків, коли довідалися, що його підозрювали у готуванні вбивства, запал поліції почав потроху спадати. А крім того, треба було ще сплачувати кредити за будинки, за машини, пристроювати якось дітей. І без грошей зі «списку» службовці поліції ледь животіли. Прибутків від вуличних безпатентних торговців вистачало хіба що на оплату обіду. Відчіпне від штрафів за незаконне паркування машин зводилося до монет. Дехто з доведених до краю полісменів навіть почав у відділках лупцювати затриманих підозрілих осіб: гомосексуалістів, дрібних хуліганів та бешкетників. Нарешті вихід було знайдено. Ціну підвищили й дозволили «родинам» діяти. Знову «довірена особа» відділка видрукувала список усіх службовців, приписаних до місцевих відділень, із зазначенням суми, яку кожний з них мав отримувати щомісяця. Якусь подобу громадського порядку було відновлено.

На Хейгенову пропозицію найняли приватних детективів, щоб охороняти кімнату дона Корлеоне в лікарні. Звісно, вони були лише додатком до набагато грізніших бійців із загону Тессіо. Але й такі заходи не могли задовольнити Сонні. На середину лютого, коли дона вже можна було перевозити, його доправили санітарною машиною в завулок на Лонг-Біч. Будинок переобладнали, і тепер його кімнату перетворили на справжню лікарняну палату, з усім необхідним на випадок ускладнення. Найняли перевірених медсестер для цілодобового догляду, а доктора Кеннеді за скажені гроші вмовили перебратись у будинок на Лонг-Біч для ведення безупинної служби в цій приватній лікарні. Принаймні доти, поки дон зможе обходитися лише доглядом медсестер.

Сторонній людині тепер неможливо було проникнути до оселі. Слуг переселили в додаткові будинки, пожильців за гроші «родини» спровадили на відпочинок до їхніх рідних сіл в Італію, а у звільнені будинки поселили озброєну охорону.

Фредді Корлеоне вирядили до Лас-Вегаса вичуняти, а заразом і розвідати можливості для операцій «родини» у шикарному комплексі готелів-казино, що саме починав там виникати. Лас-Вегас належав до імперії гангстерських зграй Західного узбережжя, які ще дотримували нейтралітету. Дон цієї імперії гарантував там безпеку Фредді. П’ять нью-йоркських «родин» не бажали набувати собі нових ворогів, полюючи на Фредді Корлеоне аж у Лас-Вегасі. У них вистачало клопоту і в самому Нью-Йорку.

Доктор Кеннеді заборонив будь-яке обговорення справ у присутності дона. Проте цей лікарський припис відкинули миттєво. Дон наполіг, щоб у його кімнаті відбулася «військова нарада». І в перший же вечір після переїзду на Лонг-Біч у нього зібралися Сонні, Том Хейген, Клеменца й Тессіо.

Дон Корлеоне ще був надто кволий, щоб говорити багато, але він хотів слухати і в разі потреби застосовувати вето. Коли пояснили, що Фредді послали до Лас-Вегаса рознюхати, чи варто встрявати в тамтешні гральні казино, дон схвально кивнув головою. Коли донові розповіли, що люди «родини» Корлеоне вбили Бруно Татталья, він похитав головою і зітхнув. Але найбільше засмутила його звістка про те, що Майкл убив Солоццо з капітаном Маккласкі й вимушений був утекти на Сицилію. Почувши це, дон жестом звелів усім залишити його, і далі нарада тривала вже в наріжній кімнаті, де розміщувалася юридична бібліотека.

Сонні Корлеоне розслабився у великому кріслі за письмовим столом.

– Гадаю, нам краще не вплутувати старого у справи ще кілька тижнів, доки лікар не дав дозволу. – Сонні помовчав. – Хотілося б запустити машину до того, як він оклигає. У нас уже є згода поліції на відновлення діяльності. Насамперед слід відкрити банки в Гарлемі. Чорні хлопці трохи потішилися, і досить, тепер нам треба забирати все знов у свої руки. Правда, вони