read-books.club » Детективи » Історія однієї істерії 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія однієї істерії"

161
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Історія однієї істерії" автора Ірина Сергіївна Потаніна. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 80 81 82 ... 91
Перейти на сторінку:

— От же ж терористка-мрійниця, — перезирнулися ми з Ларисою. — Якби так легко було з допомогою підручних засобів вибух вчинити, жоден бранець довго у в’язниці не просидів би.

— Ет, треба було хімію краще вчити, — не слухала нас Алла. — Я б тут зараз із усіх цих консервацій такий феєрверк влаштувала!

І отут мене осяяло.

— Слухайте! — я закликала до порядку співкамерниць. — Знаю, що робити. Все, що ми зараз тут говорили — правильно. Під лежачий камінь вода не тече. Виходить, потрібно діяти. Ми обдуримо систему трьох дверей.

І все-таки ці акторки були зовсім діти. Мої впевнені інтонації миттєво вбили в них усю іронію. Із широко розплющеними очима ковтали вони зараз кожне моє слово й ладні були виконувати будь-які мої забаганки. Втім, клин клином вибивають. Потрапили вони сюди, бо повірили в одну нісенітницю, виходить, якщо повірять у іншу, можливо, й виберуться. Я й сама свято вірила в те, що придумала.

— Перше: ми використовуємо всі можливості для привертання уваги. Спати будемо по черзі. Той, хто не спить, стукатиме по трубах.

— А як же спати під цей стукіт? — завередувала Лариса. — Може, краще вдень стукати…

— Вдень і без нас усі стукають. Удень це ні в кого не викликає належного роздратування. Ми своїм стукотом повинні дістати мешканців настільки, щоб вони не полінувалися, відірвали дупи й подалися скаржитись у ЖЕК. Ет, головне, щоб наш стукіт по трубах хоч трохи було чути на поверхах… Далі. Обов’язково щодня писатимемо штук по п’ятьох записок, пояснюючи ситуацію. Я тут десь банку з борошном бачила. Зваримо клейстер і будемо клеїти наші записки до купюр. І у віконну шпарину їх під трамвай викидатимемо. Може, зрештою, помітить хто…

— У мене є тільки дві по гривні й десятка, — занепокоїлась Лариса.

— Дві по гривні — це добре, а десятку доведеться на дрібні розміняти! — відрубала я і відразу зашарілася, коли усвідомила сказане. Зовсім запрацювалася, неборака. От звільню цих дурних дівчисьок і в житті більше в жодну справу самостійно не полізу. Нехай Жорик розслідує, а я йому каву варитиму, промови його конспектуватиму та іншими марними справами займатимуся. Головне, моєму сумлінню не потрібно буде ні за кого відповідальність нести.

— Добре, всі, що є, — викинемо за борт, — повернулась я до питання про гроші. — Яка-не-яка, а спроба. До речі, десятку наші громадяни точно знайдуть. У них на більші купюри тонший мисливський інстинкт. Я знаю одну пані, в якої сечовий міхур працював приблизно так, як нюх у собаки. Точно завжди визначала, де гроші заховані. Як сечовик здобич зачує, так господиню й притисне, їй подітися нікуди, в кущі або в підворіття мусить бігти. Й жодного разу ще не було, щоб вона при цьому гроші не знайшла. Уявляєте?

Дівчатка не уявляли, але, зважаючи на погляди, дуже вірили. Мало там що? Чому б такій пані не вирішити на трамвайних рейках примоститись і нашу десятку знайти?

— Крім того, спробуємо, не влаштовуючи пожежі, газети наші підсушити й підпалити. Раптом допоможе? Тоді одна з вас буде постійно чергувати біля віконця й підтримувати вогонь. Дим дійсно може увагу привернути. Тільки пожежі не влаштуйте, будь ласка…

— А чому це одна з нас? — примхливо вигукнула Лариса. — А ви що робити будете?

— Не рахуй чужі заслуги, — обсмикнула я. — Не хвилюйся. Собі я підготувала іншу долю. Я, дівчатка, від вас піду.

— Що-що?

— Набридло мені тут із вами сидіти. Я ж далеко не студентка вже, щоб по общагах перекантовуватися. Буду окрему жилплощу завойовувати.

— Агов, ви що, занедужали? А де тут гумор?

— Нема тут гумору. Суцільна сувора правда життя. Ось подумайте. Раптом спрацює не записка, в якій усе докладно можна пояснити, а якийсь інший метод. Привернемо чиюсь увагу. І що? Вони сюди спустяться, двері посмикають — замкнено. Може, до Хомутова причепляться, мовляв, що там у твоєму підвалі. Той відповість — племінник ключа забрав, нічого не можу вдіяти. Поки здогадаються кудись заявити чи Кира знайти, ми тут будемо нудитися. Оце вже ні. Краще ці наші двері причинити, пройтися перед твоїми, Ларочко, улюбленими датчиками, щоб замок спрацював, і бути впевненими, що зовнішні двері відчинилися.

— Але ж цим ми просто ще когось заманимо сюди. Якщо хтось зверне увагу й вирішить перевірити, що тут діється, він дійде до середніх дверей, зовнішні за ним зачиняться, і край… Плюс одна мишка в мишоловці.

— Ні. Мінус усі мишки, — урочисто заявила я, страшенно задоволена своєю пропозицією. — Я зараз вийду в простір між дверима й залишуся там підстерігати гостей. Розумієте? Я візьму зо дві порожніх банки, варення для душі, ковдру у вас заберу та влаштую собі там окреме житло. А ви тим часом замкнете свої двері. Що відбуватиметься далі? Для сигналізації поставлю я під середні двері порожні банки. Як тільки хтось їх відчинить, я його перехоплю. Поясню ситуацію, вручу йому письмовий звіт про наше горе та змушу залишитися між зовнішніми й середніми дверима. Сама щільно причиню середні двері й підійду до внутрішніх. Потраплю сюди до вас. Зачиню ваші двері й відчиню тим самим найперші. І наш гість кинеться по допомогу. А вже ті, кому він усе розповість і записку передасть, розберуться, як нас звідси витягати. У них і Кир під руками, і, коли що, вибухівка для дверей знайдеться. Як ідея?

— Клас! — захоплено вигукнула Алла. — Тільки не можна так робити. Раптом ніколи ніхто не прийде. Ви що, все життя там сидітимете? Тут хоч їжі багато й тепло від труб. Плюс колектив усе-таки. Ви там навіть задихнутися можете.

— І потім, а раптом Кир прийде Ксенію визволяти? Відразу на вас наткнеться. Раптом він вам що погане зробить?

— Нічого, впораюся. Кирові скажу, що Ксенія тут, у вас, і він миттю розповість, як замки відімкнути. А не розповість — нехай нарікає на себе. Нас усе-таки троє…

— А звідки ви взяли, що він буде сам? Ні. Я так не можу. Ви ж не робот, а жива людина. Негоже вас на вулицю виганяти, — журилась Алла.

— Живу людину

1 ... 80 81 82 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія однієї істерії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія однієї істерії"