Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Камер не було, і тому Яна поставила сумочку на бачок і розкрила її.

У ній під підкладкою була малюсінька антена і невеликий, розрахований на чотири години роботи елемент живлення. Антена відкривалася невеликою парасолькою для коктейлю і досить легко кріпилася прямо під бачком.

Яна вставила у вухо малюсінький навушник і відразу ж почула голос Мишка:

— І де це ми? У жіночому туалеті? Чудово…

І відразу за ним — мій:

— Яночко, дитинко, чуєш мене?

Мікрофона в неї не було і тому я попросив її:

— Якщо чуєш, закрий об’єктив камери, — одразу на екрані переді мною з’явилася її рука і затулила вмонтований у її сумочку об’єктив відеокамери. — Молодець. Ти все зробила? Тоді виходь.

Вона відчинила дверцята кабінки, її відображення промайнули в численних дзеркалах і дверних ручках.

— А тепер, — сказав я, — вернися у гардероб, зроби вигляд ніби щось забула в кишені пальта.

Яна спустилася сходами, дала жетон, одержала своє пальто, витягла з кишені запальничку і переклала її у свою сумку.

— Добре, — сказав я. — Тепер дуже повільно пройди повз охорону на вході.

— Можеш навіть вийти на ґанок, — сказав Мишко, — і зробити вигляд, що ти чекаєш на когось.

Яна рушила до оббитих різьбленою латунню дверей казино.

Я з Мишком і Тошею сиділи у машині недалеко від станції метра на одному з пагорбів ботанічного саду. Самої «Праги» звідси не було видно, але ми могли обійтися і без цього.

Нас значно більше цікавило зображення на моніторі, що був перед нами.

— Заходь, — наказав я Яні.

І вона ввійшла.

Охорона на в’їзді в ботанічний сад, чотири охоронці на вході і «фахівець із облич», у якого з більш ніж стовідсотковою імовірністю в одній із кишень лежать наші з Мишком фотографії. Два охоронці біля сходів.

Обмінний пункт.

Охоронець на другому поверсі, який сидить у курилці з журналом у руках.

— Можеш пообідати, — сказав я, і Яна увійшла до ресторану.

Тут не було охорони, але однак нам довелося чекати, поки дівчині подадуть замовлені нею мартіні і фруктовий салат.

— Ой, — сказав Мишко, побачивши, як над сумочкою, що стоїть на стільці, ковзнула рука офіціанта з повним келихом, — не захоплюйся, дитинко.

Щоб показати свою слухняність, Яна, розраховуючись, поставила сумочку на стіл, щоб ми могли побачити майже недоторкане мартіні.

— Молодець, — сухо сказав Мишко.

А я мовив у мікрофон:

— А тепер, дівчинко, час грати.

Побачене нами на третьому — ігровому — поверсі, остаточно переконало нас у тому, що на нас чекають. Охорона в холі перед ігровими залами, охоронці біля кожного зі столів, круп’є-професіонали, зібрані з різних казино міста, відеокамери, кількість яких подвоїли з моменту нашої останньої появи тут.

— Чудово, — сказав Мишко.

— Зіграй, — мовив я.

Яна слухняно поклала жетони на стіл.

— Ну що, — сказав Мишко, який зрозумів, як і всі ми, що йти в «Прагу» безглуздо, тому що нас зупинять ще до того, як ми підійдемо до неї, — відправимо нашу крихітку до них із купою грошей. Ти керуватимеш нею через навушник. Вона виграє, а ми заберемо своє.

— Гадаєш, вдасться? — мовив я, поспостерігавши за трьома конами гри.

— Щось не так зі столом? — Мишко зрозумів мої сумніви.

— Ага, — відповів я.

Раніше тут були відносно «чисті» столи. Принаймні колись ми прийшли в «Прагу», знаючи, що можемо обіграти її круп’є. Тепер же все змінилося.

— Вони поставили комп’ютер, — сказав я.

Саме комп’ютер керував усіма до єдиного рулетками цього казино.

— А може… — почав було не втаємничений у тонкощі нашого ремесла Тоша.

Розуміючи, що він хоче цим сказати, я звернувся до Яни:

— «Вісімнадцять».

Вона зробила ставку і виграла.

— «Тринадцять».

— «Двадцять дев’ять».

— «Вісім».

А на «тридцять одному» вона програла, тому що замість нього комп’ютер зупинив кульку на «чотирнадцять». І більше того — поруч із нею з’явилися відразу два охоронці.

— Зрозумів? — запитав я в Тоші.

— Ага, — кивнув він.

Я ж сказав Яні:

— Пограй трішки сама, потім подзвони Гоші — і додому. Ми уриваємо зв’язок.

— Туди нічого не можна пронести, — говорив Гоша, — за весь шлях від дверей до столу вони обшукують клієнтів металошукачем разів чотири.

— Удень такої охорони нема, — зауважив Тоша. — Може, спробуємо забратися до них серед білого дня? Сховаємо зброю. А ввечері я і Гоша вдягнемо смокінги, приклеїмо бороди і підемо до них грати, а ти керуватимеш нами так само, як сьогодні Яною.

— А заодно ви виведете з ладу їхній комп’ютер або придумуєте, як ми зможемо перехитрити його, — мовив я.

— Треба змусити їх грати чесно, — сказав Мишко.

— Як? — запитав я.

— Треба спробувати домовлятися про це безпосередньо з самим власником «Праги».

— З Арменом?

— Саме з ним, — сказав Мишко.

— Як? — запитав я.

— Треба щось придумати, — відповів Мишко.

На це йому знадобилося майже п’ять днів, більшу частину з яких він провів поза нашою квартирою, разом з Гошею і Тошею.