Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

Швиденько шаснув під ковдру, і накрившись з головою, лише важко зітхав.

— Петрусь знов квасцю[41] наївся, він йому в животі став, от бідна дитина й дихає тяжко, — припустила Бриґітта.

Бабусі стало шкода внука.

— Завтра дай йому трохи більше хліба на пасовисько. Візьмеш мою скибку!

Ввечері, коли дівчатка полягали в ліжечка і спостерігали за місячним небом, Гайді сказала:

— Ти мала б сьогодні весь день думати про те, як то добре, що любий Господь не піддається нашим палким умовлянням-молитвам, бо він усе запланував набагато краще.

— А чому ти зараз кажеш про це, Гайді? — запитала Клара.

— Знаєш, у Франкфурті я так молилася, щоб відразу повернутися на полонину, а як цього не відбувалося, думала, що Господь мене не чує. Але, якби тоді поїхала так швидко, як хотіла, ти б не приїхала в гори. А не приїхала б, то не стала б тут здоровою!

Клара задумалася.

— Але тоді, — зауважила вона, — нам і молитися та просити в Бога нічого не треба, бо любий Господь все й так знає.

— Ага, думаєш все так просто? — поспішно проказала Гайді, — до Господа треба кожного дня молитися, бо Він має чути, що ми не забуваємо про Нього й про добро, яке для нас робить. Бо як забудемо про Бога, то він забуде про нас, так казала бабуся. Тому, коли ми про щось у Бога просимо, а Він нам цього не дає, не треба впадати у відчай та думати, що Господь нас не чує, а потім взагалі переставати молитися. Ні! Як не посилає бажаного, треба казати: «Царю Небесний, я тепер зрозуміла, що Ти все краще запланував, ніж я собі задумала, і тішуся, що все здійсниш набагато краще».

— Як ти до такого додумалася? — запитала Клара.

— Мені бабуся багато пояснювала, а потім все так ставалося, що я зрозуміла, де помилялася. А знаєш, Кларо, сьогодні обов’язково маємо подякувати Богові, що він послав нам таке щастя: твоє чудесне зцілення. За те, що тепер ти можеш ходити!

— Так, Гайді, я рада, що ти мені нагадала про молитву, бо так тішилася, так тішилася, що мало не забула помолитися на ніч.

Після цього дівчатка помолилися і, кожна у свій спосіб, подякували Господу за добро, послане Кларі.

Наступного ранку дідусь запропонував написати листа бабусі, чи не хоче вона зійти на полонину, щоб на власні очі побачити радісну новину. Проте діти вирішили зробити інакше: підготувати для неї велику несподіванку. Спершу Клара навчиться краще ходити, щоб змогла трішки пройтися, опираючись на Гайді, але про це бабуся не має довідатися в жодному разі. Дідусь пристав на пропозицію і, оскільки в нього був досвід, назвав час: десь вісім днів треба буде тренуватися, і тоді негайно кликати бабусю, але про новини нічого не писати.

Для Клари настали найкращі дні. Зранку її будив внутрішній голос, який просто гукав: «Я здорова, я видужала! Мені не треба більше сидіти в інвалідному візку, я можу ходити, як всі!». Потім дівчинка вчилася ходьби, і це виходило в неї все краще й краще: щоразу вона могла пройти більшу відстань. Вправи на свіжому повітрі викликали в неї такий вовчий апетит, що дідусь мусив кожного дня нарізати все більші скибки хліба для бутербродів, а потім задоволено спостерігав, як вони ледь не миттєво з’їдаються. Тепер він приносив ще й глечик, повний свіжовидоєного, ще з піною, молока та наливав одне горнятко за іншим. Тим часом тиждень добігав до кінця, наближався день, коли мала приїхати бабуся!

За день до приїзду, бабуся написала листа. Рано-вранці його приніс Петрусь, коли пригнав отару на полонину. На той час дідусь і дівчатка вже вийшли з хатини. Коло них стояли Сніжка з Буркою, які весело дригали борідками, ковтаючи свіже вранішнє повітря. Діти ласкаво їх гладили та бажали обом гарної подорожі на високогірне пасовисько. Вуй задоволено поглядав то на розчервонілі личка дівчаток, що аж пашіли здоров’ям, то на чистеньких, аж лискучих кізок. Те, що він бачив, вочевидь, тішило його, бо він задоволено посміхався.

Та ось на полонину піднявся Петрусь. Хлопець підійшов і простягнув йому листа, та як тільки той взяв його, пастух відразу відскочив, ніби чогось перелякався. Потім боязко озирнувся, ніби те, що його злякало, мало було за спиною, стрибнув убік і стрімголов помчав схилом догори.

— Дідусю, — промовила Гайді, зачудовано спостерігаючи за цією виставою зі скоками, — а чого Петрусь поводиться, немов Великий Турок, зауваживши хворостину над собою? Він так само, як ото щойно Петро, втягує голову, трусить нею, і деколи високо підскакує.

— Мабуть, Петрусь також заглядає за прутом, якого заслужив, — відповів дідусь.

Пастух на одному віддихові пробіг лише перше пасовисько на полонині, а як упевнився, що його вже не видно знизу, спинився і з острахом розглянувся довкола. Нараз сахнувся, ніби його хтось намірився вхопити за комір. За кожним розлогим кущем чи густими заростями ввижався йому жандарм із Франкфурта. Але чим довше Петро чекав арешту, тим страшніше йому ставало, він просто місця собі не знаходив.

Тим часом Гайді кинулася прибирати в хижці, бо бабуся має застати все чистим та на своєму місці. Кларі надзвичайно подобалося спостерігати, як подруга метушиться по хатині. За прибиранням та жвавими спостереженнями за тою, хто прибирає, ранок пройшов непомітно, отож можна було виглядати, чи не піднімається на полонину бабуся. Діти все зробили для довгоочікуваної зустрічі, тому, сповнені радісних очікувань подій, повсідалися поруч на лавочці.