Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

а на ділі праві течії в партії задушили ліву течію, завдяки чому Центральний Комітет, а також Рада, де були переважно У. С-Р., повели націоналістичну політику, одкинули од себе трудові елементи України, кинувши їх до большевиків. Особливого напруження досягла ця політика тоді, коли так звана УПСР заключила спілку з германськими імперіялістами для того, щоб задушити соціалістичну революцію на Україні.

В останні часи, вже після утворення гетьманської влади, УПСР лівої течії задалась ціллю розпустити ганебний склад партії і заснувала нову нелегальну партію певних людей, що міцно стоять на грунті революційного соціалізму, але новообраний нелегальний Центральний Комітет став на плятформу не революційну; прийнявши тактику угодовства, виставивши в цей важкий час для революції гасло Установчих Зборів, коли за владу рад бореться пролєтаріят і трудове селянство Росії. Завдяки такому напрямку роботи нового Центрального Комітету, в партію входять бувші члени УПСР, ці зрадники трудового народу, в той же час члени, які стоять на плятформі влади рад, з партії виключаються; через це ми гадаємо, що "Плятформа Центрального Комітету", в якій зазначено, що єдине революційне гасло є гасло Установчих Зборів, є плятформа угодовнича, тоді як в цей тяжкий для революції час необхідно стати на грунт клясової боротьби і вести організацію трудових мас не в парляментських установах, в які поруч з трудовими елементами входе і буржуазія.

Ми, у. с.-р., лівої течії, в межах такої партії рахуємо залишатись неможливим і покидаємо її як партію, котра пішла не шляхом революційного соціялізму, а шляхом правих російських соц. — рев. та меншовиків — шляхом угодовства»[656].

Характерною щодо пошуків УПСР-лівицею засад діяльності стала Всеукраїнська нарада емісарів УПСР, що нелегально відбулась 19–22 серпня 1918 р. На ній були присутні губернські партійні емісари Київщини, Поділля, Волині, Херсонщини, Харківщини й Чернігівщини та головні емісари ЦК партії у справах внутрішніх, зовнішніх, військових, а також представник літературного відділу ЦК партії та її Секретаріату (всього 14 осіб).

Ліві есери, по суті, намагалися з'ясувати для себе, чим була на той час їхня партія, до яких ідеалів вона тяжіла — до принципів минулого, чи до орієнтацій на прискорення просування шляхом соціальної революції.

Аналізуючи полеміку на нараді, схильність більшості учасників до того, що мова йшла про відродження старих принципів, П. Христюк не погоджується з такими оцінками. «На ділі ж це було не зовсім так, коли мати на увазі стару партійну програму, ухвалену на II партійному з'їзді, — резюмує він. — Партійна програма виразно стояла на грунті парляментарного демократизму і буржуазної революції, намічаючи соціялістичну революцію тільки як завдання далекого майбутнього. В той же час партія в цілому, в своїй практичній діяльности пішла далі, переходячи поволі на грунт визнання соціялістичного характеру сучасної української революції, що й було, між иншим, зафіксовано на III партійнім з'їзді, а також і виступами партійної фракції в Центральній Раді в кінці 1917 і в січні 1918 р., коли фракція домагалась встановлення на Україні влади рад робітничих і селянських депутатів. Ще далі, само собою розуміється, йшла в цім напрямі ліва течія УПСР, хоч і намагалась удавати, що в суті річи ні про що нове не йде. В дійсности ж творився новий світогляд, нова тактика, хоч зародки їх можна було відшукати в старій партійній програмі (в її частині-maximum)»[657].

П. Христюк звертає увагу й на такий цікавий, новий у діяльності есерів елемент, як посилення уваги до роботи серед робітників. Оцінюючи відповідні виступи на нараді, він робить висновок: «В цім, звичайно, не було нічого дивного. Стаючи на позицію соціялістичної революції, повної перебудови капіталістичного суспільства на цілком нових основах, партія мусіла шукати і відповідних верств, покликаних історично до цієї великої місії, мусіла наповнити цілком конкретним, ясним змістом традиційну партійну формулу "трудовий нарід", яка виявила досить велику елястичність в часі революції, віддавши перевагу в партії правиці»[658].

Характерно, що ліві українські есери на Всеукраїнській нараді емісарів УПСР не просто відмежувались від більшовиків та російських лівих есерів у національній справі, зокрема українській, а й суворо засудили їх як партії, що працюють на російську (руську) державницьку ідею, з комуністичних (радикальних) позицій борються навіть з соціалістами, тобто і з УПСР — лівицею також.

З’ясування позиції лівих українських есерів, їх швидкоплинна ідейна еволюція в добу гетьманату має принципове значення відразу з трьох точок зору.

По-перше, як українські есери, течія продовжувала користуватись особливим впливом на селянство. Традиційний зв’язок дедалі зміцнювався, оскільки ліві лозунги одержували у селян, змушених вдаватися до радикальних кроків, дедалі сильнішу підтримку. В результаті серед керівництва селянських антиурядових і антиокупаційних виступів ліві українські есери (боротьбисти) посідали дедалі помітніше, визначальніше місце, що, своєю чергою, надавало боротьбі додаткової гостроти, напруги, цілеспрямованості.

По-друге, тенденція до полівіння частини партії, органічно злитної з трудовими верствами нації, народила оригінальний принцип — трудовий — як стрижень національної моделі суспільного устрою. За певних обставин вона (модель) могла відіграти прогресивну історичну роль у розвитку української державності, поступі нації, позитивно відбитися на ході і результатах всієї національно-визвольної революції.

По-третє, процес організаційного відмежування від поміркованої частини партії, пошук платформи, в якій би реалізувались взаємопоєднані соціальні й національні прагнення широких (трудових) народних верств, зумовлювали трансформацію програмних орієнтирів і поступове наближення до позицій радянської влади, комуністичних ідеалів. А останнє не могло не стати вагомим чинником впливу на перегрупування політичних сил і загальний перебіг боротьби, на її здобутки і втрати.

Підсумовуючи, можна твердо говорити: гетьманський режим П. Скоропадського, за оцінками сил Української революції, був контрреволюційним. Його антидемократична, антинаціональна природа ставала дедалі наочнішою українській громадськості, що в своїй переважній масі не тільки не сприйняла монархічно-диктаторського режиму, а й чимдалі активніше вступала в боротьбу проти нього.

Все вищевикладене переконливо спростовує тезу головного ідеолога українського монархізму В. Липинського, нібито гетьманський уряд виражав інтереси всіх класів і націй України[659]. Навпаки, мабуть рідко якому режимові в історії вдалося викликати до себе таку, практично загальну, ненависть.

***

Неухильне загострення внутрішньополітичної ситуації доповнювалося низкою проблем, що виникли в Української Держави на міжнародній арені, у здійсненні зовнішньополітичного курсу. П. Скоропадський, на котрому замикались вертикалі виконавчої й законодавчої влад, надавав великої особистої уваги входженню України в міжнародне співтовариство, розбудові дипломатичної служби.

І все ж, отримавши владу фактично з рук австро-німецької окупаційної адміністрації, гетьман не лише був позбавлений можливості вибору зовнішньо-політичної орієнтації, а й бодай обмеженого маневру, цілковито залежав від позицій, нав’язуваних ззовні. Достатньо показовий щодо цього такий приклад.

Коли Австро-Угорщина вирішила в односторонньому порядку анулювати таємні протоколи Берестейської