Читати книгу - "Фаренго. Ч. 1. Тінь попередника"

«Оприлюднення неправдивих заяв можна трактувати, як заклик до бунту. Але я погоджуюсь з вами, генерале, вдова могла не розуміти, що робить. Вона у стані стресу, і ми повинні бути до неї поблажливими. Я також інформую вас, наміснику, що Сенат збереться на своє надзвичайне засідання за сорок вісім годин. Як реґент Імперії, я даю слово забезпечити повну свободу волевиявлення сенаторів. Запевняю вас, що я дотримую свого слова».

«Я радий, сіре, що ви неухильно підтримуєте законність. Я намагатимусь усіма засобами допомагати вам у цьому. У такий складний час, сіре, співтовариство світів може врятувати лише неухильне і послідовне дотримання закону».

«Ви маєте рацію. Я щойно переконався, Марков, що ваше нещодавнє призначення намісником було одним із найвдаліших рішень покійного монарха. Успіхів вам, генерал-лейтенанте!»

«І вам бажаю успіху, реґенте».

Канал закрито о 10.03 за умовним галактичним часом.

20

Плоскогір'я Поланського,

Планета Фаренго (9КВ97:2),

Система зірки Таліс.

26 октомбрія 416 року Ери Відновлення

Старі камені відпочивали від денної спеки. Плато, яке широкими скельними терасами збігало до прибережних рівнин Західного континенту, вкривав дрібний, підлеглий смерчам і вітрам сірий пил. Ці порожні землі давно забули пісні крилатих рептилій і шелестіння рослин. Біосфера Фаренго пережила добу свого розквіту, і тепер лише чахлі кущі, що нагадували уламки кролячих кліток, чіплялися за каміння й за життя на розгладженому ураганами древньому плато. Навіть страхітливим літнім торнадо, що піднімали до неба мільйони тонн пилу, не вдавалося вирвати ці кущі-клітки із захоплених ними тріщин і байраків. Їхні чіпкі й тверді корені пробилися на десятки й сотні метрів углиб скель. Найдовші з тих коренів досягли підземного лабіринту й закріпилися на його гладеньких стінах, відполірованих ще в ті часи, коли далекі предки кущів-кліток виростали деревами, даючи тінь та укриття страшнуватим панцирним тваринам Фаренго.

Ані летючі звіроящери, ані грізні рогаті панцерники не дожили до присмерків планети. Її червоне сонце, якому земні астрономи дали назву Таліс, продовжувало зігрівати рівнини й океани, але час зрівняв з пагорбами високі гори. Зміліли океанські глибини, а про велику наземну фауну нагадували лише безкраї поля скам'янілих скелетів. У низинах накопичувався мертвий пил, вода океанів стала прозорою й неживою, як і в первісні часи цього світу. Лише поряд із підводними вулканами жевріли останні вогнища вимираючого життя — подібні до земних восьминогів бліді істоти грілись біля сірководневих гейзерів, а ліниві голчаті риби паслися на придонних пасовиськах, зарослих ще блідішими водоростями.

У родовій пам'яті восьминогів і риб жили розмиті тіні спогадів про давні катастрофи, про вогонь, що у прадавні часи приходив з космосу. Тому восьминоги й риби занепокоїлись, коли у нічному небі над океаном розквітла вогненна троянда — провісник космічного гостя. Восьминоги й риби заховались у печери, очікуючи на гірше.

Але космічний гість не зачепив океану. Він пролетів над його темними хвилями, над пісками й пилом прибережних рівнин і зі страшним ревінням звалився на плоскогір'я. Стовпи вогню пройшли платом, спалюючи кущі-клітки. Над стовпами виріс хижий силует скеґера, від трикутного корпусу відскочили напівциркулі посадкових опор, і космічний гість твердо сперся ними на обпечений ґрунт.

Не минуло й тридцяти хвилин, як згорнувся ще гарячий захисний екран і на поверхню впала гнучка «кишка» трапу. Одночасно з опор злізли дрібні роботи. Вони оббігли місце посадки і зупинились на відстані півсотні метрів від скеґера, утворюючи навколо корабля захисне кільце. Потім з «кишки» вистрибнула пара дивних істот: спритних, сірих, півтораметрових, з тілом щура і головою великої такси.

Ці істоти були виведені на Землі в останні століття перед прийняттям Генетичних законів. Тоді генетика стала домашнім заняттям сотень мільйонів людей, які за гроші, або просто заради розваги, вирощували у своїх домашніх інкубаторах цілі армії дивних, кумедних, а часто-густо й смертельно небезпечних істот. Суворі закони Отців-Відновників припинили ці приватні практики. Більшість мутантів заборонили і знищили. Частина з тих, що лишились, деградувала в хижих монстрів, таких, як кідронійські тормаги. Але деякі аматорські розробки отримали схвалення й розвиток. Щуропси, або морліфи, потрапили до короткого переліку таких дозволених корисних модифікантів. Виявилося, що ці розумні тварини — результат вдалого генетичного схрещування псів і пацюків — здатні органічно пристосовуватися до підкупольного життя земних колоністів.

Шерма прихопила з собою на Фаренго пару трирічних морліфів-слідопитів. Їм ще на «Максвелі» імплантували газові фільтри, і тепер щуропси могли дихати повітрям старої планети. Шерма і Некіч вважали, що в підземному лабіринті морліфи можуть виявитися більш ефективними помічниками й захисниками людей, ніж кіборґи. Самець відзивався на псевдо «Дуне», а самиця — на «Дорс». Вони виконували лише команди Шерми, і Вольск вирішив, що, крім усього іншого, морліфи повинні ще й грати роль охоронців лідерки партизанів.

Щуропси обстежили територію й пропищали Шермі, що нічого підозрілого не знайдено. Тільки після того почалося вивантаження обладнання. На поверхню планети десантували переконливу групу кіборґів. Сам лише універсальний робот для земляних робіт займав третину вантажного відсіку скеґера. Тому, замість пілотованого ґвинтокрила, експедицію було споряджено безпілотним літаючим розвідником, а бойових роботів-«павуків» було лише три, хоча на планети з біосферою їх рекомендувалося брати не менше п'яти. На одному з транспортних роботів установили молекулярного синтезатора. Ще до Ери Відновлення такі апарати, здатні перетворювати на їжу й воду неорганічні сполуки, назавжди вирішили проблеми голоду й нестачі води.

На другому транспортнику закріпили габаритного контейнера з надувним шестимісним житловим модулем. Його атмосферні перетворювачі трансформували інопланетне повітря в земне. Махоніко перевірив функційний блок модуля й залишився задоволеним якістю отриманого газу. Доки він розгортав на майданчику біля скеґера групу менших роботів, землерийний кіборґ трансформувався у щось середнє поміж буром та екскаватором і почав гризти ґрунт. Укриття для скеґера швидко перетворилося на котлован. Вольск і Вей тим часом встановили пенетратор[74] і пробили ним скельну основу на глибину восьми метрів. До пробитого отвору вони ввели випромінювач геологічного сканера. Він показав, що найближче відгалуження Лабіринту Анволі знаходиться за сто метрів від місця посадки, на глибині тридцяти восьми метрів.

— Надто глибоко. Ми й на ранок до Лабіринту не доберемося, — визначив Некіч, подивившись на дані прибору. — Скеля дуже тверда, суцільна і без розломів. Вибухівку ми застосовувати не можемо. Нас відразу знайдуть погані хлопці. Навіть до наступного вечора кіборґ не прогризе сорок метрів суцільного сієніту.

— Сканер показує, — завважила Вей, — що за п'ять кілометрів на північ печери підходять набагато ближче до поверхні. Там до них метрів тринадцять-п'ятнадцять, не більше. За півтори стандартних години ми зможемо перебазувати туди табір.

— Треба буде почекати, поки робот