Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

тодішньою КаБо пустили на трьох шалено ефективну цигарку, діялося це на задвірках Тахелес-гаузу, там усякі неформальні люди вічно цмулять пиво з пляшок і діляться димом — ти знаєш. Нашою метою стало повернутися до готелю «Унтер ден Лінден», за звичних обставин це не зайняло б і десяти хвилин. Проте обставини змінилися в бік незвичності. Поки ми дворами зрізали кут до Фрідріхштрасе, нам робилося дедалі смішніше від самої лише думки про те, що от ми йдемо дворами. Уявити собі лишень цей парадокс — ми йдемо дворами!

(Приблизно так, як у листопаді 94-го, коли ми з Небораком очманіло сунули майже нічними Афінами і кожного зустрічного запитували do you happen to know where is American embassy, хоч ми й самі не знали, якого хріна ми про це запитуємо, а потім, скориставшися випадково незамкненою садовою брамою, забрели на фінал якогось нев’їбенно дорогого прийняття посеред мармурової тераси чийогось палацу, чоловіки походжали у смокінґах, чи не втричі молодші від них компаньйонки — у вечірніх сукнях з розрізами, ситуація пахла незліченним баблом, вершками мафії, корабле- і рабовласництвом, хтось із лакеїв почав недобре на нас витріщатися, ми діловито бахнули по шампанському, відщипнули на дорогу по виноградині і неквапом попензлювали до виходу, в разі чого стовідсотково готові будь-кому тут пояснити, що насправді we’re just looking for American embassy).

Приблизно так було й того разу в Берліні, під його небом, де ми зрізали кут. Але невдовзі наші ватяні ноги ступили на Вайдендамський міст, під нами протікала річка Шпреє, сонце світило в очі, ми ані на мить не збавляли хід і ані на крок не наближалися до залізничного моста над Фрідріхштрасе. Ми крокували нестерпно довго і рішуче розсікали повітря змахами рук, нам уже давно необхідно було потрапити до свого готелю, але той Вайдендамський міст ніяк не міг закінчитися, зрештою, він і початись як слід не міг — через те, що відстань між ним та іншим мостом, перпендикулярним до нього залізничним, аж ніяк не зменшувалась і судячи з усього ніколи зменшитися не могла. Аж тоді я зрозумів у чому справа і здушеним голосом проказав гей, але ж ми крокуємо на місці. Цей здогад принаймні дещо пояснював — скажімо, те, чому на нас так привітно сигналили з усіх автомобілів.

Так от — це було небо вічності. Саме того разу нам вдалося на недовгу мить опинитись у вічності. Ми вискочили з часу. Залізничний міст попереду не наближався ані на крок, води Шпреє перестали текти, сонце зупинилося в зеніті, часу не існувало. Якби ті казли у своїх машинах на нас не сигналили, ми б не ускочили в нього назад. А з іншого боку саме вони нас і порятували, адже вічність кошмарна і вони витягнули, своїми клаксонами вони просто-таки вирвали нас із неї. Можливо, про це і йдеться: щойно хтось збереться помирати, йому треба з усієї сили клаксонити — просто у вухо. Але уяви собі той кошмар — ти з усіх сил крокуєш, а все залишається на місці!

До чого тут мій батько? Не знаю. До всього. Це важливо, що він у позачассі, а ми з тобою поки що тут. Це важливо і це великий жаль — перш усього тому, що з його відходом мені стало нікому розповідати. Чорт забирай, таке враження, наче я приберігав ті всі історії на якісь остаточні роки! Але він пішов — і таких остаточних років уже ніколи не настане. Ні, я все одно дещо розповідаю — Ніні, Софії, Ярославові, друзям, тисячі людей. Але в його особі я втратив слухача номер один, це ясно.

З роками я, здається, все більше йому вподібнююся. Насправді у мене все інакше: інший колір волосся та очей, інший — як це називається? — генотип. Я б ніколи не повірив, що можу, змінюючись, усе більше ставати подібним до нього. Ніхто про це й не здогадується, зрештою. Це помітно лише мені — коли я випадковим напівпоглядом застаю себе в дзеркалі: ого, це він, це він! Це щойно був він, куди він подівся?

Коли мені було двадцять, я читав йоґа Рамачараку — як ти вже знаєш. Це книга, якій я завдячую, чи то пак, завдячував цілковито цілісною картиною світу. Через неї в мені все з усім пов’язалось, я знайшов у ній кілька тверджень, на які не можу не покладатися до сьогодні. Скажімо, про те, що кожній людині випадають лише ті страждання, які вона в змозі витримати. Ти наперед захищений вищою волею від тих страждань, яких не витримав би. Це незла штука — жити з таким усвідомленням. Вона стримує жах. Ще в нього є про карму і переселення душі. Ми звикли посміюватися над цими ланцюгами переродження — ось ти жив, як свиня, то свинею і станеш. А ти щуром. А ти травою. А ти поетом. А ти слоном або мудрецем. Найгіршим мені видавався фінал: сягнувши досконалості, ти більше не народжуєшся і більше сюди не повертаєшся. Ти зливаєшся з Ним, ти стаєш атманом, возз’єднаним у Брахмані і з Брахманом. Оце й здавалося мені найжахливішим: перестати народжуватися, втратити себе такого, втратити це індивідуальне я, втратити себе у кожному дзеркалі. І як завершення — цілковите злиття і розчинення в Чомусь Найбільшому. На дідька воно мені, це вічне блаженство Чогось Найбільшого, якщо при цьому я мене втрачаю?

Так от, Рамачарака вигадав таку фішку, яка мене в ті часи і переконала, і сильно втішила. Він пише, що ніякої втрати я не настає. Насправді йдеться про Оркестр, тобто про злиття з Оркестром і розчинення у Симфонії, де кожен виконуватиме свою і тільки свою партію, партію свого я на своєму єдиному інструменті. Я був щасливий про це дізнатися, слово честі.

Мені довелося прожити ще як мінімум два десятки років, аби знову схаменутися і цього разу спитати про інше: окей, дівчата і хлопці, Симфонія — це гарно, це велико. От тільки як мені бути в разі, коли я не хочу грати саме у цій симфонії? В іншій симфонії? У будь-якій симфонії взагалі? Що тоді? Що ви для мене ще вигадаєте?..

7. HOTTENTOTTENPOTENTATENTANTENATENTATENTATER

Найбільше жалю буває вранці. Ти прокидаєшся — і розумієш, як усе жахливо. Я про це писав у котромусь із віршів, але ти все одно його не знаєш.

Це, напевно, тому, що ти увесь час озираєшся на сновидіння.

Як ти вгадав?

Мені також це знайоме.

А, ну так —