read-books.club » Детективи » Мене називають Червоний 📚 - Українською

Читати книгу - "Мене називають Червоний"

217
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мене називають Червоний" автора Орхан Памук. Жанр книги: Детективи / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 80 81 82 ... 150
Перейти на сторінку:
сумнівний погляд). У Стамбулі Кара ввійшов до Еніште в довіру і дізнався про видання книги. Говорить, ніби після наглої смерті Заріфа-ефенді в його дядька закралися підозри щодо тих обдарованих малярів, котрі приходили до нього вночі працювати над книгою. Також він бачив ілюстрації, виконані художниками, і стверджує, що вбивця Еніште викрав зображення падишаха, де було використано найбільше золота. Цей молодик упродовж двох днів приховував убивство Еніште від головного скарбничого. А сам тим часом, поспіхом уклавши сумнівний шлюб з дочкою дядька, встиг поселитися в його домі. Тому й головний скарбничий, і начальник султанської варти підозрюють Кару.

— Якщо ми обшукаємо помешкання малярів і знайдемо зниклу сторінку, то правда буде на боці Кари, — промовив я. — Але вони мені як рідні діти, я знаю кожного з них іще з часів їхнього учнівства. Вони — маляри з золотими руками і не спроможні на вбивство.

— Ми перевернемо догори дном оселі, лігва Зейтіна, Лейлека та Келебека, якщо мають свої крамниці, то заглянемо й туди, — заявив начальник варти, з кпином у голосі згадуючи імена, які я дав своїм учням. — Нагрянемо й до Кари…

А потім з якомога серйознішим виразом обличчя начальник варти додав:

— Труднощів чимало. Проте, дякувати Аллахові, ми домоглися дозволу в кадія-ефенді застосовувати тортури під час допитів. Убито вже другу людину, причетну до малярського цеху; всі художники, від підмайстра до майстра, накликали на себе підозри, отож для тортур існують законні підстави.

Я подумав: 1. Слова про «законні підстави» для тортур означають, що дозволу падишаха на них немає. 2. На думку кадія, підозрюють усіх малярів, а отже й мене, оскільки я не виказую злочинця, що ховається серед нас. 3. Перед тим як катувати малярів мого відділення — Келебека, Зейтіна та Лейлека, які в останні роки зрадили свого наставника та вчителя, — начальник варти вимагає від мене відвертої або мовчазної згоди на це.

— Однак падишах бажає бачити належно закінченим не тільки «Сурнаме», але й ту недоведену до пуття книгу, — запротестував головний скарбничий. — Ми переживаємо, що кат покалічить руки, очі малярів, і вони втратять хист. — Він обернувся до мене: — Адже так?

— Пам'ятаю я такі переживання, — грубо відрізав начальник варти. — Один із ювелірів, що займалися лагодженням коштовностей, скакав на поводі в шайтана. Він, ніби мале дитя, захотів собі філіжанку з рубіновою ручкою, що належала сестрі падишаха Неджміє-султан, і поцупив ту філіжанку. Крадіжка так засмутила сестру Його Величності, бо вона душі не чула в своїй чашечці. То було скоєно в палаці Ускюдара, тому Повелитель доручив розслідування мені. Неджміє-султан тоді капризувала, як і ви, дуже переживала за пальчики та оченята ювелірів і золотарів. А я відразу роздяг тих майстрів догола і кинув до жаб у підмерзлий ставок у саду. Потім час від часу виганяв їх на берег і добряче шмагав, але уважно, не зачіпаючи облич і рук. Злодюга, що злигався з шайтаном, швидко зізнавсь, із нього вистачило тортур. Решта ювелірів були невинні, і, незважаючи на крижану воду, мороз та десятки ударів канчуком, їхні очі та руки залишились цілими й неушкодженими. Згодом падишах навіть зізнався мені, що його сестра задоволена щасливим кінцем, а ювеліри, після того як серед них пропололи бур'ян, почали працювати ще завзятіше.

Я був більш ніж переконаний: з моїми малярами начальник варти поводитиметься ще жорстокіше. Навіть якщо він і поважає падишахове захоплення книгами, однак мистецтвом, гідним пошани, вважає каліграфію, тому, як і всі, зневажає малярство, а особливо мініатюру, маючи їх за непотріб, що межує з безбожністю й заслуговує на осуд, мало того — для начальника варти живопис — це бабське заняття.

— Ви ще працюєте на повну силу, а ваші улюбленці вже плетуть інтриги за місце головного маляра після вашої смерті, — підбурював він мене.

Невже плететься якась нова інтрига, чи пустили плітку, якої я не чув? Взявши себе в руки, я змовчав. Однак головний скарбничий помітив, що я киплю гнівом на нього, бо він у мене за спиною замовив тому недоумку книгу, та на своїх невдячних малярів, що потайки створювали ілюстрації, аби заробити три-чотири зайвих акче.

Я спіймав себе на тому, що уявляю, яким саме тортурам піддадуть моїх вихованців. Шкіру з них на допитах не здиратимуть, бо наново вона не виросте, на палі, як бунтівників, теж не садитимуть, а то забагато буде науки іншим, руки, ноги, пальці теж з хряскотом не ламатимуть. Останнім часом я все більше зустрічаю на стамбульських вулицях однооких людей, отже, нині катують, виколюючи одне око, але таке моїм талановитим художникам не личить. Вони труситимуться від холоду серед латаття й криги в підмерзлому ставку якоїсь тихої місцини саду Хас і ненависно зиркатимуть один на одного… — Я мало не засміявся. Однак моє серце защеміло, тільки-но я уявив, як волатиме Зейтін, коли йому припікатимуть сідниці розпеченим залізом, як змарніє в кайданах рідний мій Келебек. Я більше не міг думати, що мого любого Келебека, котрий розчулював мене до сліз своїми майстерністю та відданістю живопису, лупитимуть фалакою, наче злодійкуватого учня. І я закляк на місці.

Мою душу полонили чари глибокої тиші, а вслід за нею й старечий мозок угамувався та замовк. Ми ж з ними інколи малювали з таким натхненням, що забували про все на світі.

— Вони наймайстерніші маляри нашого падишаха, — озвався я. — Змилуйтеся над ними.

Головний скарбничий піднявся й приніс з другого кінця кімнати якийсь згорток паперів, що лежав на пюпітрі. Він поклав переді мною згорток і поставив здоровенний канделябр, ніби в кімнаті панувала темрява. Вогні пишних свічок підскакували й тремтіли. Це були оті малюнки.

Як би вам передати побачене, над яким я водив лінзами? Мені захотілось розреготатися, проте не через те, що ілюстрації були кумедними. Я був розлючений, однак не тому, що роботи заслуговували серйозного ставлення. Здавалось, Еніште-ефенді присилував моїх майстрів перевтілитися в когось іншого, аби зобразити те все. Неначе примусив їх згадувати неіснуючі події, малювати, занурюючись у марева майбутнього, в якому вони б ніколи не захотіли опинитись. А найважче було повірити в те, що вони вбивали один одного через таке безглуздя.

— Чи можете ви впізнати з малюнків, де якого маляра рука?

— Авжеж! — розлючено відповів я. — Звідки ці ілюстрації?

— їх передав нам Кара, — промовив головний скарбничий. — Він намагається виправдати себе та дядька-небіжчика.

— Піддайте його на допитах тортурам, — сказав я. — Й ми дізнаємося, які ще таємниці були в покійного Еніште.

— Ми вже послали по нього, — загорівся начальник варти, — а потім перериємо ввесь

1 ... 80 81 82 ... 150
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мене називають Червоний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мене називають Червоний"