Читати книгу - "Мандри Гуллівера"

Розділ X

Оселя автора і його щасливе життя серед гуїгнгнмів. Він удосконалюється в чеснотах, розмовляючи з ними. Їхні розмови. Господар сповіщає автора, що той має покинути їхню країну. Автор з горя зомліває, але скоряється. З допомогою приятеля-слуги він розпочинає робити та закінчує човен і навмання пускається в море.

Я влаштував свою маленьку оселю цілком собі до вподоби[109]. З наказу господаря мені збудували хатку їхнього ґатунку ярдів за шість від його дому, і я сам обмазав її стіни та долівку глиною і вкрив рогожками мого власного виробу. Витіпавши коноплі, що ростуть там дико, я зробив собі з них щось подібне до матраца і набив його пір'ям різних птахів, яких ловив у сильця, сплетені з волосся єгу, і харчувався пташиним пресмачним м'ясом. За допомогою мого ножа і гнідого огиря, що виконував важку фізичну роботу, я змайстрував два стільці. Коли мій костюм зносився й перетворився на лахміття, я зшив собі одежу зі шкурок кроликів та інших гарненьких звіряток майже такого ж розміру, які звуться «кнугног». З них же зробив я собі і дуже пристойні панчохи. Черевики я підбив кусками деревини, прикріпивши їх до передків, а коли й передки зносилися, поставив замість них висушену проти сонця шкіру єгу. З дупел дерев я часто діставав мед і домішував його до води або їв із хлібом. Ніхто не міг би краще за мене ствердити два вислови: «природу дуже легко вдовольнити» і «злидні є мати винахідливості». Я був абсолютно здоровий і насолоджувався цілковитим душевним спокоєм. Мене не хвилювали ні зрадництво чи невірність друга, ні образи явного чи прихованого ворога. Мені не доводилося ні підкупати, ні підлещуватись, ні звідникувати, запобігаючи ласки якогось вельможі чи його улюбленця. Я не потребував захисту ні від омани, ні від насильства. Тут не було ні лікарів, аби руйнувати моє тіло, ні адвокатів — аби виводити мене зі статків, ні шпигунів, аби стежити за моїми словами та вчинками, а тоді за гроші обвинувачувати мене в чомусь. Тут не було базікал, осудників, наклепників, злодюжок, розбійників, виламувачів, адвокатів, звідників, блазнів, гравців, політиканів, дотепників, іпохондриків, нудних балакунів, суперечників, насильників, убивців, шахраїв, лідерів партій чи політичних клубів, заохочувачів до пороків спокушанням або власним прикладом; не було в'язниць, сокир, шибениць, кари батогами і ганебних стовпів; не було дурисвітів-купців і шахраїв-ремісників; не було чваньковитості, пихи, удаваної дружби; не було чепурунів, бешкетників, п'яниць, повій і венериків; не було лайливих, розпусних, марнотратних жінок; не було тупих, бундючливих педантів; не було в'їдливих, вибагливих, дріб'язкових, шумливих, галасливих, ледачих, самонадійних, зрадливих товаришів; не було негідників, що підвелися з грязюки завдяки своїм порокам, ні благородних людей, кинутих у грязюку за свої чесноти; не було лордів, скрипалів, суддів і вчителів танців. Мій господар робив мені честь, знайомлячи з багатьма гуїгнгнмами, що приїздили до нього в гості, і ласкаво дозволяв мені бути присутнім у кімнаті під час їхніх розмов. І він, і його знайомі часто зволили розпитувати мене і вислуховувати мої відповіді. Іноді я мав честь супроводити його, коли він наносив візити. Я ніколи не дозволяв собі говорити, а лише відповідав на запитання і завжди робив це з великим жалем, бо шкодував часу, що використав би його доцільніше, слухаючи і вдосконалюючись. І дійсно, в тих розмовах кожне слово мало глибокий сенс, в усьому панувала надзвичайна чемність без щонайменшої манірності, усякий, хто говорив, задовольнявся сам і завдавав утіхи своїм слухачам, нікому ніколи не перебивали мову, не відчувалося ні нудьги, ні зайвого запалу, і не чути було різних думок. Гуїгнгнми гадають, що недовга мовчанка в товаристві є вельми корисною, і, я вважаю, вони мають рацію, бо тоді в голову набігають нові думки, які дуже пожвавлюютьсь розмову. На таких зборах звичайно обговорювалися питання про дружбу, доброзичливість, суспільний лад і економічний стан країни. Іноді темою були явища природи, стародавні перекази, межі доброчесності, закони розуму. Не раз дебатувалися суперечливі питання, що їх мали розв'язувати найближчі національні збори, або заслуги поезії. Не пишаючись, мушу додати, що моя присутність не раз давала їм багато матеріалу для розмов. Мій господар розповідав своїм приятелям про те, що чув від мене про мою батьківщину та про мене особисто, і це давало їм привід висловлювати не дуже похвальні думки про людство. Отож, я не буду повторювати того, що вони казали. Зазначу лише, що його милість, здавалося, розумів натуру єгу краще, ніж я сам. Він угадував усі наші хиби та вади (навіть і ті, про які я нічого не казав), уявляючи собі на нашому місці їхніх єгу, обдарованих невеликим розумом, і приходив до висновку, на жаль, занадто справедливого, що то мало б бути надзвичайно мерзенне та жалюгідне створіння.

Щиро признаюся, своїми маленькими знаннями, які можна вважати за більш-менш корисні, я завдячую тільки напучуванням мого господаря і розмовам його приятелів. Слухаючи їх, я пишався більше, ніж пишався б, наказуючи щось найбільшому та наймудрішому монархові в Європі. Мене захоплювали їхня сила, спритність і добротливість, а поєднання всіх цих чеснот в одній особі викликало в мене надзвичайну пошану до гуїгнгнмів. Спершу, щоправда, я не відчував перед ними побожного страху, властивого єгу і всім іншим тамтешнім тваринам, але незабаром, куди скоріше, ніж я гадав, він охопив і мене. Тільки до нього домішувалися шаноблива любов і вдячність за те, що вони ласкаво відрізняли мене від решти істот моєї породи.

Згадуючи свою родину, приятелів, земляків і людство в цілому, я бачив у них лише те, чим вони були в дійсності: справжніх єгу і виглядом, і вдачею, мабуть, трохи більш цивілізованих і обдарованих мовою, потрібною їм лише на те, щоб розвивати пороки, притаманні їхнім братам з тої країни. Коли мені траплялося бачити свою постать, відбиту у воді ставка чи озера, я відвертав обличчя і ладен був радше бачити звичайного єгу, ніж свою особу. Розмовляючи з гуїгнгнмами і з захопленням дивлячись на них, я поволі почав наслідувати їхні манери та рухи і нарешті настільки засвоїв їх, що мої приятелі ще й тепер кажуть, нібито я ходжу по-конячому. Я сприймаю це як комплімент і признаюся, що не вважаю за образу, коли хто глузує з моєї вимови, яка дуже скидається на іржання.

Одного ранку, коли я вважав уже, що щасливо влаштувався на все життя, мій господар покликав мене до себе раніше ніж звичайно. З вигляду його я зрозумів, що він почуває