Читати книгу - "Таємничий острів"

Та сталося так, що кит ніби й не думав покидати води поблизу острова. І в години, вільні від полювання, Герберт, Гедеон Спілет та Наб, що часом відходив од плити, раз у раз брали далекоглядну трубу й то з вікон Гранітного палацу, то з вишини плоскогір’я Широкий Обрій спостерігали, як кит плаває туди й сюди.

Він забрався у широку бухту Єднання і стрімко борознив її води від мису Щелепи до мису Кіготь, рухаючись ніби стрибками за допомогою неймовірно могутнього хвостового плавця і розвиваючи швидкість, що часом сягала дванадцять миль на годину. Іноді він підпливав так близько до острівця, що його можна було роздивитися від голови до хвоста. То справді був типовий південний кит — увесь чорний і з головою, далеко більше сплюснутою, ніж у північних китів.

Було видно, як він викидає з ніздрів на велику висоту фонтан пари… чи води, адже, хоч як це дивно, природознавці й китобої досі не дійшли згоди, що ж то таке: водяний фонтан чи тепле повітря, яке видихає кит і яке на холоді відразу стає парою, конденсується і випадає дощем.

Близька присутність величезного морського ссавця не давала спокою колоністам; найбільше про нього думав Пенкроф, який геть утратив спокій і не міг навіть працювати. Це для нього стало ніби насланням, і йому вже так кортіло добути кита, як дитині часом хочеться мати заборонену іграшку. Моряк ним марив, голосно розмовляв уві сні, і, якби мав знаряддя для китобійного полювання та судно, що могло б триматися на воді, він, і хвилини не вагаючись, кинувся б у гонитву за здобиччю…

Але те, чого не могли зробити колоністи, зробив замість них випадок, і 3 травня Наб, виглянувши у кухонне вікно, криком сповістив про те, що кит викинувся на берег острова. Герберт і Гедеон Спілет, що зібралися на полювання, відклали рушниці, Пенкроф покинув сокиру, до них пристали Сайрес Сміт і Наб, і всі кинулися до узбережжя, де лежав кит.

Під час припливу кит викинувся на піщаний берег поблизу мису Знахідки, за три милі від Гранітного палацу. Цілком очевидно, що тепер йому нелегко було звідти вибратися. У всякому разі, колоністи мусили квапитися, аби при потребі відрізати йому шлях до втечі у відкрите море.

Прихопивши списи й кілки з залізними наконечниками, всі побігли до мису. Вони минули міст через річку Вдячності, перебралися на її правий бік, швидко попростували піщаним берегом моря і за двадцять хвилин були біля океанського велетня, над яким кружляли вже хмари птахів.

— Оце чудовисько! — вигукнув Наб.

Кращого слова й не знайдеш: на березі лежав велетенський австралійський кит завдовжки щонайменше вісімдесят футів і завважки не менш як сто п’ятдесят тисяч, фунтів!

Однак чудовисько, що викинулося на берег, не ворушилося, не било хвостом і не намагалося випливти, поки рівень води у морі був ще досить високий.

Та незабаром, коли настав відплив, і колоністи могли обійти кита з усіх боків, вони збагнули, чому він не ворушиться.

Він здох, а в його лівому боці стримів гарпун.

— Невже в наші краї запливають китобійні судна? — здивувався Гедеон Спілет.

— Чому ви так вирішили? — запитав моряк.

— У його туші гарпун…

— Ет, пане Спілете, це ще нічого не доводить, — відповів Пенкроф. — Траплялося, кит пропливав тисячу миль із гарпуном у боці, і я ніскілечки не здивувався б, якби цього кита поранили на півночі Атлантичного океану, а він приплив здихати на південь Тихого океану!

— І все ж таки… — задумливо мовив Гедеон Спілет, не переконаний Пенкрофовими словами.

— Цілком можливо, — сказав Сайрес Сміт. — Огляньмо, гарпун. А що, як китобої, за своїм звичаєм, насікли на ньому назву свого корабля?

І справді, витягнувши гарпун із китового боку, Пенкроф прочитав напис:

«Марія-Стелла»

Вайн’ярд[16]

— Корабель із Вайн’ярда! Корабель із мого міста! — вигукнув він. — «Марія-Стелла»! Їй-Богу, славне китобійне судно! Я його добре знаю! Ех, товариство, судно із Вайн’ярда, китобійне судно із Вайн’ярда!

І моряк, стрясаючи гарпуном, схвильовано повторював дорогу його серцю назву, назву рідного краю!

Та оскільки колоністи не могли й сподіватися, що «Марія-Стелла» підпливе до острова і її екіпаж зажадає повернути пораненого кита, поки китова туша не зіпсувалася, вони вирішили розрубати її на частини. Хижі птахи, що вже кілька днів вистежували багату здобич, хотіли, не зволікаючи, захопити її собі, і їх довелося розігнати рушничними пострілами.

Кит виявився самкою, з її сосків текло багато молока, яке, на думку природознавця Діффенбаха, подібне до коров’ячого, не відрізняється від нього ні жирністю, ні кольором, ні смаком.

Свого часу Пенкроф служив на китобійному судні й тепер міг керувати розчленуванням туші за всіма правилами. Праця та була не з приємних і тривала цілих три дні, та жоден із колоністів не відмовився від нагальної роботи, навіть Гедеон Спілет, котрий, як сказав Пенкроф, «зуміє дати собі раду в якій завгодно біді».

Китове сало розрізали на рівні шматки по два з половиною фути завдовжки, потім ділили їх на менші шматки вагою близько тисячі фунтів кожен і топили у величезних глиняних посудинах, доставлених на узбережжя, аби не забруднювати околиць плоскогір’я Широкий Обрій. На цьому колоністи втрачали третину жиру, але його й так було надміру: з одного тільки язика вони натопили шість тисяч фунтів жиру, а з нижньої губи — чотири тисячі. Відтоді вони мали, крім жиру, з якого згодом зможуть добувати стеарин та гліцерин, ще й китовий вус, що також міг знайти застосування, хоч мешканці Гранітного палацу не користувалися ні парасольками, ні корсетами. В китовій пащі з двох боків верхньої щелепи звисало по вісімсот дуже еластичних, звужених донизу рогових пластинок, ряди яких нагадували два велетенських гребінці з зубцями завдовжки шість футів. Ті гребінці затримували безліч мікроскопічних морських тварин, дрібної риби й молюсків, якими живляться ці морські велетні.

Завершивши, на превелику втіху, цю роботу, колоністи віддали рештки туші на поживу птахам, після яких від неї не залишиться й сліду, й повернулися до Гранітного палацу, до щоденних справ.

Та перш, ніж повернутися на корабельню, інженер узявся щось майструвати, викликавши цікавість усіх колоністів. Узявши дюжину пластинок китового вуса, він розрізав кожну на шість частин і загострив по краях. Кінець кінцем Герберт не втримався:

— Навіщо ви це робите, пане Сайресе?..

— Для полювання на вовків, лисиць і навіть ягуарів.

— Тепер?

— Ні,