Читати книгу - "Знедолені"

— Він добре відповідає.

Жан Вальжан досі не вимовив і слова.

Ігуменя уважно подивилася на Козетту й тихо сказала старшій черниці:

— Вона буде негарною.

Обидві черниці пошепки радилися кілька хвилин у кутку приймальні, а тоді ігуменя обернулась і сказала:

— Дядечку Фован, вам видадуть ще один наколінник із дзвіночком. Тепер їх треба буде два.

Назавтра й справді в саду чутно було вже два дзвіночки, й черниці не могли втриматися від спокуси й піднімали краєчок свого покривала. Під деревами копали землю двоє чоловіків — Фован і ще хтось. Подія надзвичайної ваги. Черниці навіть порушували мовчанку й повідомляли одна одній: «Це помічник садівника».

Старші черниці додавали: «То брат дядечка Фована».

Жан Вальжан тепер міг вважати себе влаштованим. Він мав шкіряний наколінник із дзвіночком. Він дістав також офіційне ім’я та прізвище: Ультім Фошлеван.

Уся ця пригода неабияк уславила старого Фошлевана. Він мав потрійний успіх: у очах Жана Вальжана, якому він дав притулок; у очах гробаря Гріб’є, що казав собі: «Він мене врятував від штрафу»; в очах монастиря, який завдяки йому зберіг під вівтарем святий прах матері Розп’яття, ошукав кесаря й догодив Богові.

9. Життя за монастирським муром

Коли ігуменя сказала про Козетту: «Вона буде негарна» — то відразу відчула прихильність до дівчинки й зарахувала її безкоштовною пансіонеркою.

В цьому немає нічого дивного — адже вродливі дівчатка завжди неохоче постригаються в черниці. Тому монастиреві вигідніше набирати у свій пансіон негарних.

Козетта й у монастирі мовчала.

Вона, звичайно, вважала себе донькою Жана Вальжана. Нічого не знаючи, вона, зрештою, нічого й не могла розповісти про себе, та якби й знала, то не розповіла б. Важке життя робить дітей мовчазними. Козетта надто багато вистраждала, і вона боялася не те що говорити, а й дихати. Досить швидко призвичаївшись у монастирі, вона шкодувала лише за Катріною, але не зважувалася заговорити про це. Одного тільки разу вона сказала Жанові Вальжану: «Тату, коли б я знала, як воно буде, я взяла б її з собою».

Ставши вихованкою монастиря, Козетта була зобов’язана носити форму пансіонерок, і Жан Вальжан домігся, щоб йому віддали її одежу. Це було те саме жалобне вбрання, в якому вона покинула з ним корчму Тенардьє. Воно ще не дуже зносилося. Жан Вальжан пересипав ту одіж, а також панчохи й черевики камфорою та іншими запашними речовинами, яких так багато в монастирях, і склав усе в невелику валізку, що її зумів роздобути. Він поклав ту валізку на стілець біля свого ліжка і завжди носив при собі ключ від неї. «Що там у тій валізці, тату? — спитала одного разу Козетта. — Звідти так гарно пахне!»

Старий Фошлеван був винагороджений за свій добрий вчинок не тільки славою, про яку ми вже згадували. По-перше, він щиро радів. По-друге, в нього значно поменшало роботи. І по-третє, він утричі частіше міг нюхати тютюн, бо платив тепер за нього пан Мадлен.

Черниці так і не змогли звикнути до імені «Ультім» і називали Жана Вальжана «другий Фован».

Якби ці святі діви були спостережливіші, то помітили б, що завжди, коли треба було виходити у справах за монастирські мури, то йшов немічний і кульгавий Фошлеван-старший — а другий ніколи. Але чи тому, що погляд, постійно спрямований на Бога, не вміє шпигувати, чи тому, що черниці більше полюбляли стежити одна за одною, — вони не звертали на це уваги.

Жан Вальжан мав слушність, не показуючись у місто. Жавер здійснював спостереження за кварталом не один місяць.

Монастир став для Жана Вальжана наче островом. Ці чотири мури віднині обмежували для нього світ. Він бачив небо — цього вистачало йому для душевного спокою, і бачив Козетту — цього було досить для щастя.

Для нього почалося життя, сповнене тихої радості.

Жан Вальжан був колись підрізальником дерев і знав багато різних способів та секретів догляду за рослинами. Тепер усе це йому згодилося. Майже всі дерева в садку здичавіли. Він поприщеплював їх, і вони знову стали давати чудові плоди.

Козетта мала дозвіл щодня приходити до нього на годину. А що святі сестри були похмурі, а він добрий, то дитина порівнювала й боготворила його. Прибігаючи до їхньої халабуди, вона сповнювала ту вбогу оселю райським блаженством. Жан Вальжан розквітав від щастя, і до того ж він відчував, що й Козетта з ним щаслива. Під час перерв він здалеку дивився, як грається й бігає Козетта, і впізнавав її сміх серед сміху інших дітей.

Бо Козетта тепер сміялася.

Коли перерва закінчувалась, і Козетта поверталась у будинок, Жан Вальжан дивився на вікна її класу, а вночі він не спав, дивлячись на вікна її дортуару.

Іноді Жан Вальжан спирався на лопату й поринав у роздуми. Він порівнював між собою два місця неволі: каторгу, де йому стільки довелося страждати, і монастир, у який доля закинула його тепер.

Він згадував своїх давніх товаришів. Які вони були нещасні! Вони вставали вдосвіта й працювали до пізньої ночі; вони ніколи не висипалися; вони вкладалися на нари, покриті лише сінниками в два пальці завтовшки, в бараках, які опалювалися тільки в найсуворіші морози; вони носили жахливі червоні куртки; вино й м’ясо їм давали тільки тоді, коли посилали на особливо тяжку роботу. Вони жили, втративши свої імена, жили, позначені тільки номерами, жили, не підводячи голови, не зважуючись озватися, жили під палицями — обстрижені, затавровані ганьбою.

Далі думки Жана Вальжана перескакували на створіння, які були тепер перед його очима.

І ці створіння жили, не підводячи погляду, не підвищуючи голосу. Ніхто, правда, не ганьбив їх, але з них глузували; ніхто не бив їх палицями, проте вони самі катували себе бичуванням. Їхні імена теж були всіма забуті, і вони носили тільки суворі прізвиська. Вони ніколи не їли м’яса й не пили вина. Вони часто голодували з ранку до вечора. Вони носили не червоні куртки, а чорний вовняний саван, — жаркий улітку, легкий узимку, — не маючи права нічого ні додати до своєї одежі, ні відняти від неї; по півроку вони не скидали з себе саржевих сорочок, від яких їх лихоманило. Вони жили не в бараках, опалюваних бодай у люті морози, а в келіях, де ніколи не розводили вогню; вони вкладалися спати не на сінниках в два пальці завтовшки, а на оберемку соломи. До того ж їм не давали навіть поспати; тільки-но щастило бодай трохи зігрітись і задрімати після тяжкого трудового дня, як доводилося прокидатись,