Читати книгу - "Острів Дума"

— Звісно, весь мій план міг бути породженням Департаменту благих намірів.

— Ти зможеш це зробити?

— Я можу спробувати, — зізнався я. — Якщо ти згоден.

Він кивнув, відтак зняв светра.

— Давай, роби.

— Мені треба, щоб ти сидів біля вікна, коли почне сідати сонце, щоб світло ясно й чітко освітлювало тобі лице. У кухні є стілець, принеси його. Ти на скільки часу ангажував Анну-Марію?

— Вона сказала, що може побути до восьмої і нагодує міс Істлейк вечерею. Нам з тобою я приніс лазанью. Поставлю її до твоєї печі о пів на шосту.

— Добре.

Коли зготується лазанья, сонце все одно вже сяде. Я можу зняти Ваєрмена цифровиком, пришпилити кілька фото до мольберту і працювати по них. Я був швидкий роботяга, але вже розумів, що теперішній процес просуватиметься довше — щонайменше кілька днів.

Ваєрмен зі стільцем повернувся нагору і враз остовпів.

— Що це ти робиш?

— А ти сам як вважаєш?

— Схоже, вирізаєш діру у прекрасному полотні.

— Відповідь на відмінно. — Я відклав убік вирізаний прямокутник, узяв картонну вставку з зображенням плаваючого мозку і зайшов за мольберт. — Допоможи мені оце приклеїти.

— Коли ти встиг все це обмислити, vato[240]?

— Я не обмислював.

— Ти не обмислював? — Він дивився на мене крізь полотно, як ті тисячі зівак, що дивилися крізь тисячі дірок в парканах навкруг будівельних майданчиків в моєму іншому житті.

— Та ні ж. Щось ніби підказує мені, що робити. Зайди-но на цей бік.

Разом із Ваєрменом решту приготувань ми завершили за якихось пару хвилин. Він вставив і тримав картонку в прямокутній дірці. Я намацав у нагрудній кишені тюбичок елмерівського клею[241] і почав закріплювати картонку. Обійшовши мольберт, я побачив, що все так, як треба. Мені принаймні здавалося, що все, як треба.

Я вказав пальцем Ваєрмену на лоба.

— Ось тут твій мозок, — потім вказав на мольберт. — Ось тут твій мозок на полотні.

Він, здавалося, не втямив.

— Це жарт, Ваєрмене.

— Я його не доганяю, — знітився він.

— 8 —

Того вечора ми жерли, мов футболісти. Я спитав Ваєрмена, чи він не почав хоч трохи краще бачити. Він з жалем похитав головою,

— На лівому боці мого світу речі так і залишаються зовсім чорними, Едгаре. Хотілося б тебе втішити, але нема чим.

Я прокрутив йому повідомлення від Наннуцці. Ваєрмен зареготав і здійняв вгору кулак. Неможливо було не розчулитися, уздрівши таку його радість, що межувала з тріумфом.

— Ти на вірному шляху, мучачо, — це вже точно в тебе інше життя. Не можу дочекатися побачити тебе на обкладинці «Тайму», — він підняв обидві руки, ніби тримає ту обкладинку.

— Мене тут непокоїть лиш одна річ, — промовив я... і почав сміятися. Насправді багато чого мене непокоїло, включно з тим фактом, що я не мав жодного поняття, у що затесався. — Напевне, захоче приїхати моя дочка. Та, яка вже відвідувала мене тут.

— То що у цім поганого? Більшість чоловіків зраділи б, аби їхні дочки були свідками того, як вони стають професіоналами. Ти доїси оцей останній шматок лазаньї?

Ми поділили той шматок. Артистичний темперамент допоміг мені вхопити більшу частину.

— Я дуже хочу, щоб вона приїхала. Але твоя леді-бос каже, що Дума не місце для дочок, і я схиляюся до того, щоб їй повірити.

— У моєї леді-бос хвороба Альцгаймера, яка почала прогресувати. Погано те, що вона більше не в змозі відрізнити ліктя від власної сраки. А добре те, що вона щодня знайомиться з новими людьми. Зі мною в тім числі.

— Про дочок вона це казала двічі, і жодного разу тоді не була в запаморочному стані.

— А може, вона й має рацію, — погодився він. — А може, просто бзик такий, зважаючи на той факт, що тут загинули дві її сестри, коли їй самій було чотири роки.

— Ілса обблювала мені машину. Коли ми повернулися сюди, вона була така хвора, що ледь могла ходити.

— Певне, вона з’їла щось погане, та ще й спека додалася. Слухай, ти не бажаєш випробовувати долю, і я поважаю таку позицію. Так чому б тобі не поселити обох дочок у якомусь пристойному готелі, де цілодобове обслуговування номерів, а консьєрж відсмоктує крутіше за порохотяг «Орек»[242]. Я порадив би Ріц-Карлтон.

— Обох? Мелінда навряд чи зможе...

Він відкусив від свого шматка лазаньї і відсунув її вбік.

— Ти не вмієш дивитися на речі просто, мучачо, але Ваєрмен, цей вдячний сучий син...

— Поки що в тебе нема підстав бути мені за щось вдячним...

— ...усе розкладе просто. Бо я не можу спокійно дивитися як безплідні побоювання позбавляють тебе щастя. Хай знає Ісус-Криспіс, ти мусиш бути щасливим. Чи ти собі уявляєш, скільки народу тут, на західному узбережжі Флориди, пішли б на вбивство заради їхньої виставки в галереї на Палм-авеню?

— Ваєрмене, ти сказав Ісус-Криспіс?[243]

— Не зіскакуй з теми.

— Та вони ж навіть ще не запропонували мені виставку.

— Запропонують. Не такі вони люди, що приїздитимуть до якихось пердунів з проектом контракту тільки заради того, щоб погомоніти. Отже, слухай сюди. Ти слухаєш мене?

— Аякже.

— Тільки-но буде визначено дату вернісажу — а він мусить відбутися — ти мусиш робити те, чого очікують від кожного нового в цій царині митця: пабліситі. Давати інтерв’ю, починаючи з Мері Айр, а далі всім газетам і 6-му каналу. Якщо їм забажається обсмоктувати твою безрукість, тим краще. — Він знову зробив жест, показуючи руками обкладинку. — Едгар Фрімантл увірвався на артистичну сцену Сонячного узбережжя, мов Фенікс, новонароджений серед диму й попелу Трагедії!

— Ну ти ж і вчадів, аміго, — промовив я, хапаючись за костур. Проте не міг втриматися від гиготіння.

Ваєрмен не звернув уваги на мою брутальність. Його несло:

— Ота твоя відсутня brazo[244] стане золотою.

— Ваєрмене. Ви цинічний виродок.

Він сприйняв ці слова за комплімент, та десь вони й були такими. Кивнув і шляхетно відмахнувся.

— Я виконуватиму роль твого юриста. Картини будеш вибирати ти, Наннуцці консультуватиме. Наннуцці готуватиме експозицію, консультуватимеш ти. Гарно звучить?

— Гадаю, так, авжеж. Якщо саме так це робиться.

— Так мусить бути зроблено. І ще, Едгаре — останнє,