Читати книгу - "Фламандська дошка"

— Чорна ладдя з’їсть цього слона.

— Так. Але це вже не має значення. Без ферзя чорним кінець. До того ж після зникнення з шахівниці цієї фігури партія втрачає сенс.

— Мабуть, ви маєте рацію.

— Авжеж. Долю партії чи радше того, що залишилось від неї, тепер вирішує білий пішак, який стоїть на 65 і, з’ївши чорного пішака на с6, просуватиметься вперед, поки не перетвориться на ферзя, і ніхто не зможе йому завадити це зробити… Це станеться за шість, максимум за дев’ять ходів, — Муньйос засунув руку до кишені й дістав папірець, поцяткований зробленими олівцем позначками. — Приміром, ось таких: d5: сб Кd7-f6

Фс4-е6 а5-а4

Фе6-e6 а4-аЗ сЗ-с4+ Крb2-с1

Фf6-сЗ+ Крс1-d1

ФсЗ: аЗ Лbі-с1

ФаЗ-bЗ+ Крd1: d2 с6-с7 b6-b5 с7-с8 (Чорні програють)

Антиквар узяв папірець із позначками, потім абсолютно спокійно подивився на шахівницю, і далі стискаючи зубами порожній мундштук. Він посміхався з видом людини, яка змиряється зі своєю поразкою, передвіщеною перед тим зорями. Заходився переставляти — одну по одній — фігури, поки не вибудував фінальну позицію (див. рис. 16).

— Визнаю, виходу справді немає, — озвався він нарешті. — Чорні програють.

Муньйос перевів погляд з шахівниці на Сесара.

— Брати другого коня, — незворушно мовив він, — було помилкою.

Антиквар, так само посміхаючись, стенув плечима:

— Починаючи з певного моменту, чорні вже не мали вибору… Вони, сказати б, зробилися бранцями власного руху, власної природної динаміки. Цей кінь довершував гру. — На якусь мить Хулія завважила, як очі Сесара спалахнули гордістю. — Насправді вона була майже досконалою.

— Не з точки зору шахів, — сухо зронив Муньйос.

— Шахів?.. Е, дорогенький, — антиквар зневажливо показав на фігури. — Я мав на увазі дещо більше за звичайну шахівницю, — його блакитні очі зробилися глибокими, наче крізь них прозирав якийсь потаємний світ. — Я мав на увазі саме життя, ці шістдесят чотири клітини чорних ночей та білих днів, які згадував поет… А можливо, навпаки: білих ночей та чорних днів. Усе залежить від того, з якого боку від гравця розмістити зображення… Чи то дзеркала, якщо вдаватися до символів.

Хулія завважила, що Сесар не дивиться на неї, хоча, звертаючись до Муньйоса, він весь час начеб звертався до неї.

— Як ви дізналися, що це він? — запитала дівчина в шахіста, і тут антиквар, здавалося, вперше був Заскочений зненацька. Щось змінилося в його поведінці, мовби Хулія, підтримавши вголос звинувачення Муньйоса, порушила якусь обітницю мовчання. Від недавньої скритості не залишилося й сліду, а посмішка на його губах перетворилася на гримасу — глузливу й водночас прикру.

— Так, — озвався він до шахіста, уперше таким чином визнавши свою провину. — Розкажіть, як ви дізналися, що це я.

Муньйос трохи схилив голову в бік Хулії.

— Ваш приятель припустився кількох помилок… — Шахіст повагався, обдумуючи сенс власних слів, а тоді зробив короткий, адресований антикварові жест, ніби вибачаючись перед ним. — Втім, називати це помилками було б невірно, адже він весь час знав, що робить і чим важить… Хоч як це парадоксально, але саме ви змусили його виказати себе.

— Я? Але ж я й гадки не мала, поки…

Сесар похитав головою. «Майже з ніжністю», — подумала дівчина, лякаючись його почуттів.

— Наш приятель Муньйос висловився фігурально, принцесо.

— Не називай мене принцесою, благаю тебе, — Хулія не впізнала власного голосу; навіть їй він видався незвично суворим. — Сьогодні не треба.

Антиквар кілька секунд дивився на неї, а тоді згідливо похилив голову.

— Гаразд, — мовив він, ніби насилу пригадуючи, про що оце щойно говорив. — Муньйос намагається пояснити тобі, що твоя присутність у цій партії була для нього лакмусовим папірцем, який давав змогу спостерігати за намірами суперника. Наш приятель — чудовий шахіст, але до того ж він виявився гарною нишпоркою, навіть кращою, ніж я гадав… Не те що цей бовдур Фейхоо, який, побачивши в попільничці недопалок, щонайбільше спроможеться на висновок, що хтось курив. — Він глянув на Муньйоса. — Адже вас насторожив хід, коли слон бере пішака, хоча це можна було зробити ферзем, тобто королевою, еге ж?

— Так. Принаймні це був один із тих чинників, що викликали підозру. Четвертим ходом той, хто грав чорними, знехтував можливість з’їсти білу королеву, хоча це вирішило б долю партії на його користь… Спершу я був подумав, що це гра в кота-мишки або що Хулія — тобто біла королева — настільки необхідна для гри, що її зарано з’їдати — тобто вбивати. Однак, коли наш суперник — тобто ви — вирішив з’їсти пішака на 65 слоном, а не королевою (а це неминуче призвело 6 до розміну ферзів), я зрозумів, що таємничий гравець узагалі не мав наміру з’їдати білу королеву; ба більше: він був готовий навіть програти партію, аби тільки не зробити цього. А зв'язок між цим ходом та балончиком на ринку Растро, і ця самовпевненість: мовляв я можу вбити тебе, але не роблю цього, були такими очевидними, що в мене вже не залишалося жодних сумнівів: загрози білій королеві — це лише омана, — він подивився на Хулію. — Бо насправді в цій грі вам ніщо не загрожувало.

Сесар згідливо хитав головою, начеб ішлося не про нього, а про дії якоїсь третьої особи, до якої йому було зовсім байдуже.

— Ви зрозуміли також, — озвався він, — що ворог не король, а чорна королева.

Муньйос стенув плечима, не виймаючи рук із кишень.

— Це було неважко. Зв’язок із убивствами був очевидним: лише ці фігури, з’їдені чорною королевою, символізували справжні вбивства. Відтак я заходився вивчати ходи цієї фігури й дійшов цікавих висновків. Приміром, захищаючи чорні фігури, ви боронили також білу королеву — свого головного суперника, — до якої ставилися, немов до святині… Просторова близькість до білого коня — тобто до мене — адже обидві фігури розташовані на суміжних клітинах, майже як добрі сусіди, й чорна королева не наважується встромити в коня своє отруйне жало, відкладаючи це на потім, коли не залишиться іншого виходу… — він дивився на Сесара невиразними очима. — Принаймні я тішуся тим, що ви вбили б мене без ненависті, навіть з деякою делікатністю та симпатією спільника; з вибачливою посмішкою на губах, благаючи, щоб я вас зрозумів. З огляду на суто шахові обставини.

Сесар зробив рукою театральний жест, як це робили у вісімнадцятому столітті, й схилив голову, на знак вдячності за таке точне визначення.

— Ви маєте цілковиту рацію, — мовив він. — Але скажіть… Як ви