Читати книгу - "Чорнильна смерть"

Небо над вежами засвітилося темно-зеленою барвою від Воронового вогню. Миршавець святкував. Свистун наказав усім шпільманам написати пісні про його хитрощі й Сойчину поразку, проте лише нечисленні послухалися його наказу. Більшість мовчали і співали своєю мовчанкою іншої пісні — про смуток в Омбрі та сльози жінок, що, хоч і повернули собі дітей, утратили надію.

— Ну, як тобі Воронів вогонь? — прошепотів Вогнерукий, коли Фарид прихилився до муру поряд із ним. — Бачиш, наш приятель таки чогось навчився!

— Та він і досі партач! — шепнув Фарид у відповідь, і Вогнерукий засміявся, проте його обличчя одразу ж і споважніло, коли він глянув угору на глухий мур.

— Скоро північ, — тихо мовив він. — Цієї пори Свистун полюбляє засвідчувати в’язням свою гостинність. Кулаками, палицями й чобітьми. — Він приклав руки до муру й погладив його, наче камінь міг йому сповістити, що відбувається в камері. — Він ще не прийшов, — шепотів Вогнерукий, — але невдовзі з’явиться.

— Звідки ти знаєш? — Інколи Фаридові здавалося, ніби Вогнерукий, повернувшись від Смерті, став іншим, незнайомим йому.

— Відколи Чарівновустий, або Сойка, хоч як ти його називаєш, — пошепки відповідав Вогнерукий, — своїм голосом повернув мене з того світу, я знаю, що він відчуває, неначе Смерть пересадила мені в груди його серце. А тепер злови мені фею. Бо інакше, доки сонце зійде, Свистун заб’є його до півсмерті. Але принеси барвисту. Орфей через своє марнославство зробив їх придатними для практичного використання, і за кілька компліментів їх можна намовити до всього.

Фею Фарид знайшов швидко. Орфеєві феї траплялися всюди і навіть узимку були не такі сонні, як блакитні феї Феноліо, а нічної пори дістати фею з гнізда кожному було завиграшки. Вона кусала Фарида, але він дув їй в обличчя, як навчив його Вогнерукий, аж поки вона почала хапати повітря й перестала кусатися. Вогнерукий шепнув їй щось, і маленьке крилате створіння враз подзижчало до заґратованої продуховини і зникло в ній.

— Що ти сказав їй? — Угорі над ними отруйно-зелений Воронів вогонь і далі пожирав ніч. Він обплів небо, зірки та місяць, і в повітрі висів ядучий дим, Фаридові сльозилися очі.

— Ох, тільки те, що я пообіцяв Сойці послати йому в темну в’язницю найвродливішу фею. Щоб віддячити за цей комплімент, вона шепне йому, що Змієголов прибуде до Омбри через п’ять днів, навіть якщо моховині встелють йому шлях прокльонами, а ми спробуємо розважити Свистуна, щоб він не мав надто багато часу на знущання з в’язня. — Вогнерукий стиснув ліву руку в кулак. — Ти ще навіть не запитав, навіщо я покликав тебе, — сказав він, дуючи на кулак. — Думаю, ти б хотів, мабуть, подивитися…

Вогнерукий притулив кулак до муру, і поміж стиснутих пальців почали вилізати вогненні павуки. Вони квапливо подерлися вгору, дедалі більше й більше, аж поки встелили мур, і немов народжувались у його кулаку.

— Свистун боїться павуків, — прошепотів він. — Боїться навіть більше, ніж мечів та ножів, а коли ці залізуть на його гарні шати, він, напевне, на якийсь час забуде, як він любить бити вночі своїх в’язнів.

Фарид теж стиснув пальці в кулак:

— Як ти робиш це?

— Не знаю, і ці слова означають, на жаль, що я не можу тебе навчити. Так само, як і цього. — Вогнерукий склав долоні докупи. Фарид чув, як він шепоче, проте слів не зрозумів. Заздрість ужалила його, мов оса, коли з рук Вогнерукого вилетіла вогненна сойка і, б’ючи крилами з біло-синього полум’я, шугнула в нічне небо.

— Покажи мені! — прошепотів він ще раз. — Будь ласка! Хай я принаймні спробую!

Вогнерукий замислено подивився на хлопця. Вартові над ними зняли тривогу. Вогненні павуки вже доповзли до зубців муру.

— Фариде, цього навчила мене Смерть, — проказав тихенько Вогнерукий.

— Ну то й що? Я теж був мертвий, як і ти, якщо навіть не довше!

Вогнерукий засміявся. Він сміявся так голосно, що один з вартових глянув униз, тож Вогнерукий мерщій потяг Фарида в глибшу тінь.

— Маєш слушність. Я геть забув! — прошепотів він, тимчасом як вартові на мурі тривожно перегукувались і посилали у вогненну сойку стріли, які згорали між її пір’їнами. — Гаразд, роби, як я!

Фарид похапцем зігнув пальці, збуджений, як і щоразу, коли мав дізнатися про вогонь щось нове. Йому було важко повторювати дивні слова, які шепотів Вогнерукий, і його серце аж підскочило, коли він відчув вогненний свербіж між пальцями. Наступної миті і з його руки полізли на мур тільця-жарини, що квапливо видиралися нагору, мов армія іскор. Та коли Фарид спробував створити сойку, з його рук вилетіла тільки пара блідих метеликів.

— Не показуй, що ти такий розчарований! — прошепотів Вогнерукий, пустивши в ніч ще дві сойки. — Є багато іншого, чого можна навчитися. А тепер нам треба сховатися від Срібноносого.

Коли вони обидва сховалися між дерев, над Омбрійським замком висів вогненний гриб, а Воронів вогонь уже погас. Небо належало вогню Вогнерукого. Свистун вислав патрулів, проте Вогнерукий створив із вогню котів, вовків та змій, що звисали з гілля, і вогненних метеликів, що летіли в обличчя панцерним солдатам. Ліс перед замком немов запалав, проте вогонь не пік, і Фарид та його вчитель були тінями в усьому червоному, непідвладні страхові, який вони посіяли.

Свистун зрештою звелів лити воду з замкових мурів, вона замерзала на гіллі дерев, але вогонь Воґнерукого горів і далі, формував нових істот і заснув аж уранці, немов нічний привид. Тільки вогненні сойки навіть удень кружляли над Омброю, а коли Миршавець послав своїх псів до згаслого лісу, вогненні зайці збивали їх із кожного знайденого сліду. Тим часом Фарид із Вогнеруким сиділи в чагарнику з дурману й терну, і хлопець відчував, як щастя зігріває йому серце. Як добре нарешті знову бути поруч із Вогнеруким, як і давніше, протягом усіх тих ночей, коли він охороняв його або беріг від лихих сновидь. Але тепер, здається, вже немає від чого охороняти Вогнерукого. «Тільки від тебе самого», — подумав Фарид, і щастя згасло, мов вогненне створіння, яким Вогнерукий захищав Сойку.

— Що з тобою? — подивився на нього Вогнерукий, наче міг читати думки не тільки Чарівновустого. Потім узяв Фаридову руку й легенько подув на неї, аж поки між пальцями постала жінка з білого вогню. — Вони не такі погані, як ти думаєш, — прошепотів Вогнерукий. А якщо знову заберуть мене, то не через тебе. Зрозумів?

— Що ти маєш на увазі? — У Фарида аж серце зупинилося. Просто зупинилося. — Вони тебе знову заберуть? Таж як? І скоро? — Біла жінка на його руці