Читати книгу - "Вушко голки"

Вона прожогом відчинила дверцята та посадила Джо на місце пасажира. Малий завалився на бік — довелося згаяти ще кілька секунд, щоб посадити його рівно. Люсі кинулася до інших дверцят, рушницю жбурнула вниз, до ніг.

Крутнула ключ — двигун кашлянув і заглух.

— Будь ласка, будь ласка...

Знов крутонула — цього разу двигун слухняно зарохкотів. Із дверей кухні вибіг Фабер. Люсі ввімкнула передачу, й авто вилетіло з сараю. Жінка дала повний хід. Колеса пробуксували на місці, але відразу вгризлися в грязюку. Швидкість збільшувалася надзвичайно повільно. Агент кинувся слідом за машиною — босий по грязюці.

Неймовірно, але він наздоганяв джип. Люсі з усіх сил потягла за ручку газу, майже вириваючи її. Хотілося кричати з розпачу. Фабер відставав від автівки ще приблизно на ярд — він біг, наче професійний спортсмен, шторхаючи ногами м'яку землю під ритмічне дихання. Нарешті увімкнулася наступна передача, машина смикнулася й поїхала швидше.

Люсі глянула в дзеркало — чоловік майже відстав. Проте в останню мить він стрибнув уперед і лівою рукою схопився за ручку на дверцятах, а правою — за свою ліву руку. Тримаючись за машину, Фабер біг поруч, ледве торкаючись ногами землі. Люсі заклякла від страху, дивлячись у його налиті кров'ю очі. Було видно, що йому дуже важко і боляче.

Рішення прийшло миттєво: тримаючи кермо однією рукою, вона простягла другу та ткнула довгий ніготь просто йому в око. Фабер відпустив дверцята і впав, закриваючи руками обличчя. Відстань між ними швидко збільшувалась. Люсі раптом усвідомила, що плаче.

За дві милі від будинку вона побачила Девідів візок. Він стояв на краю прірви, наче меморіал. Дощ поки що ніяк не міг зашкодити його металевим та гумовим частинам. Люсі дивилася на нього знизу вгору — його чорний силует чітко виділявся на тлі сталевого неба. Візок видавався ураженим — як яма з-під вирваного з корінням дерева чи дім із розбитими вікнами.

Згадалося, як Люсі вперше побачила цей візок у лікарні. Він стояв біля Девідового ліжка — і чоловік хвацько перекинув себе в нього та проїхався палатою.

— Легкий, як пір'їна! З авіаційного сплаву! — повідомив він з якоюсь нервовою радістю, швидко доїхав до вікна й повернувся до жінки спиною. Люсі підійшла і побачила, що він плаче. Це був останній раз, коли їй вдалося взяти його за руку та втішити.

Скоро дощ і сіль перетворять метал на іржу, а шкіряне сидіння прогниє.

Джип проїхав повз візок і не спинився.

Ще за три милі — коли позаду залишилося півдороги — закінчилося пальне. Люсі вдалося примусити себе не панікувати. Звичайна швидкість людської ходи — чотири милі на годину. Вона десь таке читала. Фабер мав спортивну статуру, але в нього була пошкоджена нога. Принаймні коли він побіг за джипом, то точно погіршив своє становище. Виходить, наразі в Люсі є перевага — десь на годину. Сумнівів у тому, що він переслідуватиме її, не було: радіопередавач у Тома, і він це знає.

Раптом жінка згадала, що під заднім сидінням (якраз для таких випадків) вони тримали півгалона[58] пального. Люсі неквапливо — поспішати були нікуди — дістала бляшанку та відкрила кришку бака.

У голові з'явилася ідея, жорстокість якої вразила її саму. Люсі закрутила кришку й пішла до передньої частини джипа. Пересвідчившись, що мотор заглушено, жінка відкрила капот. Механік із неї був ніякий, але знайти дроти та кришку розподільника запалення було неважко. Відкриту бляшанку з пальним Люсі сховала всередині біля арки колеса. У ящику з інструментами знайшовся ключ для свічок запалювання. Жінка відкрутила одну свічку й опустила її просто в бляшанку з пальним. Залишилося закріпити клейкою стрічкою — і можна закривати капот.

Коли Фабер дійде до машини, він спробує її завести. Свічка дасть іскру — й пальне вибухне. Люсі не могла напевне сказати, наскільки сильним буде вибух, але після цього джип точно не зможе їхати.

За годину жінка вже жалкувала про ті хитрощі.

Дощ промочив її до кісток. М'яка земля під ногами заважала йти. Дитина тягарем висіла на плечі. Понад усе їй хотілося лягти та вмерти. Її пастка вже не здавалася такою надійною: може, пальне просто згорить, а не вибухне; а може, в бляшанці не буде достатньо повітря й воно навіть не загориться; а може, чоловік запідозрить пастку, відкриє капот, знайде бляшанку, виллє пальне в бак і наздожене її.

Страшенно хотілося хоч трохи перепочити, але десь глибоко в душі Люсі знала, що якщо сяде, то вже не зможе підвестися. Зважаючи на те, як довго вона йде, вже б мало бути видно Томів будинок. Заблукати Люсі не могла — навіть якби жінка не ходила цією стежкою вже десятки років, на острові все одно ніде загубитися. Неподалік ріс кущ — вона пізнала його. Якось Джо бачив там лисицю. Значить, до будинку ще миля, просто через дощ його не видно.

Люсі вмостила Джо на іншому плечі, переклала рушницю в другу руку й примусила себе йти далі. Крок за кроком. Нарешті крізь завісу дощу проступив будинок, і жінку охопило полегшення. Виявилося, щодо тих кущів менше милі — й чверті не буде. Вага Джо вже не здавалася таким важким тягарем, хоча Люсі й довелося підніматися вгору на єдиний на острові пагорб. Вона й сама не помітила, як дісталася до дверей.

— Томе! — гукнула вона. — Томе!

У відповідь почувся гавкіт Боба.

— Томе, сюди! — Боб радісно кинувся до її ніг, не перестаючи гавкати. Том має бути десь тут — може, у вівчарні.

Люсі пішла нагору й поклала Джо на ліжко Тома. Радіостанція теж була в спальні — складний прилад із безліччю кнопок і ручок. Поруч стояло щось, схоже на телеграфний ключ — воно пискнуло, коли вона торкнулася. У пам'яті сплило щось із дівчачих книжечок жахів: сигнал SOS. Люсі відправила три короткі сигнали, три довгі, потім знову три короткі.

Де ж Том?

Знадвору почувся шум. Люсі кинулася до вікна: на пагорб дряпався джип. Фабер знешкодив її бомбу і використав пальне.

Де ж, у біса, Том?

Люсі вискочила зі спальні — треба збігати у вівчарню. Собака стояв у дверях іншої кімнати, де ніхто не жив.

— Бобе, хлопчику, давай до мене.

Пес не ворухнувся й гавкнув ще раз. Жінка