Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

ти маєш намір вкрасти мою нагороду, я, напевне, теж маю вважати за честь? Може, мені поступитися тобі першістю, уклонитися та перепросити? Як у вовчій зграї, відступити від здобичі та чекати, махаючи хвостом, поки вожак зграї наїсться? Поки ласкаво вирішить залишити рештки?

Ґеральт мовчав.

— Я не поступлюся тобі першістю, — продовжив Бреген, якого звали Котом з Ієлло. — І не стану ділитися. Ти не поїдеш до Визіми, Білий Вовче. Не вкрадеш у мене нагороду. Кажуть, начебто Весемір віддав щодо мене наказ. То ти маєш нагоду його виконати. Виходь перед корчмою. На майдан.

— Я не стану з тобою битися.

Чоловік із медальйоном кота підірвався з-за столу рухом настільки швидким, що наче розплився. Блиснув меч, підхоплений зі столу. Чоловік підхопив одну зі жриць за капор, стягнув її з лавки, кинув на коліна й приклав клинок до шиї.

— Ти будеш зі мною битися, — сказав холодно, дивлячись на Ґеральта. — Вийдеш на майдан раніше, ніж я дорахую до трьох. У протилежному разі кров жриці забризкає стіни, стелю та меблі. А потім я стану різати інших. По черзі. Нехай ніхто не рухається! Нехай ніхто навіть не здригнеться!

Тиша впала на корчму, тиша глуха та абсолютна. Усі завмерли. І дивилися з відкритими ротами.

— Я не стану з тобою битися, — спокійно повторив Ґеральт. — Але якщо ти скривдиш цю жінку, то загинеш.

— Один із нас помре, це точно. Там, на майдані. Але, думаю, це буду не я. Бо кажуть, що вкрадено твої славетні мечі. А новими, як я бачу, ти не розжився. Воістину, велику треба мати пиху, аби йти красти в когось нагороду, добряче не озброївшись. А може, славетний Білий Вовк настільки крутий, що не потребує сталі?

Заскрипів по підлозі стілець. Світловолоса дівчина підвелася. Узяла з-під столу довгастий пакунок. Поклала його перед Ґеральтом і пішла на місце, сівши поряд з урядником.

Він знав, що це. Ще до того, як розв’язав ремінь і розгорнув повсть.

Меч зі сталі сидеритової, повна довжина сорок і півдюйма, клинок довжиною у двадцять сім із чвертю. Вага— тридцять сім унцій. Руків’я та ефес прості, але елегантні.

Другий меч подібної довжини та ваги, срібний. Вочевидь, частково, чисте срібло зам’яке, аби добре його вигострити. На ефесі магічні гліфи, по всій довжині клинка витравлені рунічні знаки.

Експерти Пираля Пратта не вміли їх прочитати, цим самим кепсько свідчачи про свої експертні знання. Давні руни створювали напис. Dubhenn haern am glândeal, morc’h am fhean aiesin. Мій блиск проб’є темряву, моє світло розжене морок.

Ґеральт устав. Видобув із піхов сталевий меч. Повільним та плинним рухом. Не дивився на Брегена. Дивився на клинок.

— Відпусти жінку, — сказав спокійно. — Негайно. Інакше ти помреш.

Рука Брегена здригнулася, по шиї жриці потекла кров. Жриця навіть не зітхнула.

— У мене проблеми, — просичав Кіт з Ієлло. — Ця нагорода мусить бути моєю!

— Я сказав: відпусти жінку. Інакше я тебе вб’ю. Не на майдані, а тут, на місці.

Бреген згорбився. Дихав він важко. Очі його зловороже блищали, паскудно кривилися губи. Біліли кінчики стиснутих на руків’ї пальців. Раптом він відпустив жрицю, відіпхнув її. Люди в корчмі затремтіли, наче отямившись від кошмарного сну. Попливли зітхання та глибокі вдихи.

— Зима настане, — із зусиллям промовив Бреген. — А я, на відміну від декого, не маю де зимувати. Притульний та теплий Каер Морен не для мене!

— Ні,— відповів Ґеральт. — Не для тебе. І ти добре знаєш, що є тому причиною.

— Каер Морен тільки для вас, добрих, правих і справедливих, так? Срані лицеміри. Ви такі самі вбивці, як і ми, нічим від нас не відрізняєтеся!

—Іди, — сказав Ґеральт. — Покинь це місце й рушай своїм шляхом.

Бреген заховав меч. Випростався. Коли йшов залою, його очі змінювалися. Зіниці розширялися на всю райдужку.

— Це брехня, — сказав Ґеральт, коли Бреген його минав, — начебто Весемір видав про тебе наказ. Відьмаки не б’ються з відьмаками, не схрещують із ними мечі. Але якщо колись повториться те, що сталося в Ієлло, якщо дійде до мене звістка про щось таке… Тоді я зроблю виняток. Відшукаю тебе та вб’ю. Сприйми це застереження серйозно.

Глуха тиша панувала в корчемній залі ще кілька хвилин після того, як за Брегеном зачинилися двері. Повне полегшення зітхання Любистка в цю мить здалося дуже гучним. Але скоро рух відновився. Місцеві п’янички тихцем змилися, навіть не допивши до кінця горілку. Купці залишилися, хоча й притихли та зблідли, і наказали відійти від столу челяді під приводом пильно сторожувати біля коней та фургонів, які явно під загрозою, коли така ото сумнівна компанія поблизу. Жриці оглянули скалічену шию товаришки, подякували Ґеральтові мовчазними поклонами й подалися на спочинок, скоріше за все, у стодолу, бо сумнівно, щоби корчмар надав їм ліжка в спальній залі.

Ґеральт поклоном та жестом запросив за стіл світловолосу, завдяки якій він отримав назад свої мечі. Та скористалася із запрошення явно охоче, без жалю покинувши свого колишнього товариша, того урядника, залишивши його з набурмосеним обличчям.

— Я Тіціана Фреві,— представилася вона, подаючи Ґеральтові руку й по-чоловічому її стискаючи. — Рада познайомитися.

— З усією приємністю з мого боку.

— Було трохи нервово, га? Вечори в придорожніх корчмах бувають нудні, але сьогодні було цікаво. Певної миті я навіть почала потроху боятися. Але як мені здається, то були тільки такі чоловічі змагання? Мірялися тестостероном? Або мірялися навзаєм, у кого довший? Реальної загрози не було?

— Не було, — збрехав він. — Головним чином через мечі, які я з твоєю допомогою віднайшов. Дякую за них. Але трохи не розумію, яким чином вони опинилися в тебе.

— Це мало залишитися секретом, — пояснила вона спокійно. — Мені доручили підкинути тобі мечі тихцем і скритно, після чого зникнути. Але умови раптом змінилися. Мені довелося, бо того потребувала ситуація, віддати тобі зброю явно, з відкритим, так скажу, заборолом. Тож відмовити тобі зараз у поясненнях було б неввічливо. Тому в поясненнях я не відмовлю, беручи на себе відповідальність за те, що видам таємницю. Мечі я отримала від Йеннефер із Венґерберга. Це мало місце в Новіграді два тижні тому. Я двімвеандра. Зустріла я Йеннефер випадково в майстрині, у якої саме проходжу практику. Коли вона довідалася, що я вирушаю на південь і коли моя майстриня за мене поручилася, пані Йеннефер доручила мені цю місію. І дала рекомендаційний лист до своєї знайомої магічки з Марібора, у якої я маю намір відтепер практикувати.

— Як… — Ґеральт проковтнув слину. — Як вона там себе має? Йеннефер? Усе в неї нормально?

— Якнайкраще, як можу