Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

було забагато, бо приймав ліки для блювання. За один день напрошувався на бенкети то до якогось одного, то до іншого знайомого, і кожному це вартувало не менше, як чотириста тисяч[734]. 2. Найславнішим з усіх був бенкет, що влаштував брат на честь прибуття Вітелія: кажуть, що там подавали дві тисячі відбірних сортів риби і сім тисяч птахів. Але він перевершив і цей бенкет, створивши таку страву, яку через величезний розмір назвав “Щит Мінерви, захисниці міста”[735]. Була там печінка риби скара[736], фазанячий і павичевий мозок, язики фламінго, ікра мурен, за якою посилав моряків і триреми від Парфії аж до Іспанської протоки[737]. 3. Тож був таким, що не тільки не знав жодної міри ненажерливості, але й не мав ніякого стриму й достойності — чи під час жертвоприношення, чи в дорозі: просто з вогню вихоплював шматки м’яса чи паляниці, тут же ковтаючи їх, а в придорожніх тавернах накидався на задимлені недоїдки, що залишилися ще з попереднього дня.

14. Насолоджувався, вбиваючи і караючи будь-кого і за будь-що: відомих мужів, своїх ровесників та однодумців, яких заманив до себе всілякими лестощами, потім знищував різними підступами. Одному з них навіть власноруч простягнув отруту, коли той в гарячці лежав у холодній ванні та попросив пити. 2. Мабуть, не пощадив жодного з лихварів, кредиторів, відкупників, які колись у Римі вимагали від нього повернути борги, чи в дорозі накладали податки. Одного з них відправив на страту через привітання, але одразу ж відкликав, і коли всі вихваляли його милосердя, наказав його тут же вбити: сказав, що прагне “наситити очі”. Стратив двох синів, що випрошували помилування для свого батька. 3. Римський вершник, якого вели на страту, вигукнув: “Ти ж мій спадкоємець”. Вітелій наказав, щоб той показав заповітні таблички, і вичитавши, що там записаний також його вільновідпущеник як співспадкоємець, наказав стратити і вершника, і вільновідпущеника. Повбивав багато кого з простолюду за те, що вони погано висловлювалися про фракцію “синіх”, і виправдовувався тим, що вони зневажали його самого і сподівалися на переворот. 4. Але ні до кого не ставився так неприязно, як до клоунів і астрологів: страчував їх при першому ж доносі без суду й слідства. Озлобив його лист, що з’явився одразу ж після едикту, яким наказав усім астрологам покинути місто й Італію до жовтневих календ. У листі говорилося: “Буде так, як пророкують халдеї[738] — Вітелій Германік не доживе до цих календ”. 5. Підозрювали його також і в смерті матері: начебто заборонив давати їй їсти, коли вона занедужала — бо жінка з племені чаттів, якій довіряв, наче оракулові, сказала, що тоді його влада буде сильною і тривалою, коли переживе своїх батьків. Дехто ж твердить, що вона, втомившись від життя і жахаючись майбутнього, попросила в сина отруту і легко її отримала.

15. На восьмий місяць панування збунтувалися проти нього війська в Моезії й Панонії, а згодом — і за морем, у Юдеї та Сиракузах: вони присягнули на вірність Веспазіану, перші — навіть за його відсутності, а другі — коли він був перед ними. Тому, щоб хоч якось зберегти прихильність і вірність інших людей, не шкодував ані громадських, ані власних ресурсів. Проводячи в місті набір до війська, волонтерам обіцяв не лише відпуст після перемоги, але навіть такі нагороди, які отримували тільки ветерани після повної строкової служби. 2. Згодом, коли ворог почав наступати на суші й на морі, поставив з одного боку флот на чолі з братом, новобранцями і загоном гладіаторів, а з другого — полководців з військами, що перемогли при Бетріакові. Але всюди його або перемогли, або зрадили, і він випросив собі порятунок і сто мільйонів сестерціїв у Флавія Сабіна, Веспазіанового брата[739]. Після цього негайно проголосив із сходів Палатинського палацу перед натовпом воїнів, що зрікається влади, яку дали йому всупереч волі. Та вибухнув загальний протест, і він був змушений припинити промову: але минула ніч, і на світанку, одягнувши жалобний одяг, вийшов на ростральну трибуну, і заливаючись слізьми, продовжив про це ж, але вже зачитуючи документ. 3. Воїни і народ знову перервали його, переконуючи не здаватися, навперебій обіцяючи всіляку свою допомогу: тоді, набравшись сміливості, раптово кинувся на Сабіна й інших флавійців, що вже не боялися нападу, відкинув їх на Капітолій, підпалив храм Юпітера Величного Блаженного і всіх їх знищив. Сам спостерігав битву і пожежу, бенкетуючи в палаці Тиберія. Проте дуже скоро почав розкаюватися, і, щоб перенести вину на інших, скликав збори, заприсягнув сам, і змусив заприсягнути всіх решту, що для них немає нічого важливішого, аніж громадський спокій. 4. Тоді витягнув кинджала, якого мав при боці, та простягнув його консулові, а коли той відмовився, то магістратам, і врешті сенаторам[740]; коли ж усі відмовилися від нього, зібрався піти і скласти кинджал у храмі Злагоди, аж тут хтось вигукнув: “Ти сам є Злагода”, і він повернувся, сказав, що триматиме кинджал при собі й прийме прізвисько Злагода.

16. Переконав сенат відправити легатів та дів-весталок просити миру чи принаймні часу для переговорів. Наступного дня чекав на відповідь, але донощик повідомив, що наближаються вороги. Тоді він негайно потайки, разом із двома супутниками, пекарем і кухарем, у ношах подався на Авентин, у батьківський дім, щоб звідти втекти в Кампанію: але коли з’явилася непевна і хибна чутка, що встановлюється мир, наказав податися назад у палац на Палатині. Але там побачив, що всі його покинули і порозбігалися, хто куди. Тоді натягнув пояс, напханий золотом, і заховався в комірчину сторожа, прив’язавши собаку біля дверей і присунувши до них ліжко і матрац.

17. Увірвалися перші воїни і нікого не заставши, почали нишпорити всюди, як звичайно. Витягли його зі сховку та почали розпитувати, хто він такий, і чи не знає, де Вітелій, — бо не впізнали його. Тож вислизнув хитрістю, але швидко знову попався і не переставав просити, щоб тримали його поки що під сторожею, бо знає щось важливе для безпеки Веспазіана. Кінець кінцем, зв’язали йому руки за спиною, накинули петлю на шию і в роздертій одежі, напівголого притягли на форум. По всьому Священному шляху обсипали його насмішками й образами, тягнули ззаду за волосся, як злочинця, підставили вістря меча під шию, щоб не міг опустити лице і щоб усі його бачили. 2. Одні кидали в нього гноєм та болотом, інші називали підпалювачем і ненажерою, а дехто з натовпу глумився навіть над його тілесними вадами. Та й справді,