Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Цього вечора, виглянувши з вікна, я здивовано і занепокоєно помітив, що містер Мікоубер та Урія Гіп пліч-о-пліч прогулюються вулицею. Урія смиренно вигинався перед честю, яку роб­лять йому, а містер Мікоубер аж сяяв, опікуючи Урію. Але ще більше я здивувався, зайшовши в призначений час, о четвертій годині натупного дня, до маленького готелю: містер Мікоубер розповів, що він пішов додому разом із Урією і випив чарку розведеного бренді з місіс Гіп.

— І ось що я вам скажу, мій любий Копперфілде, — заявив містер Мікоубер, — ваш друг Гіп — це такий парубок, що міг би бути генеральним прокурором. Якщо б я був знайомий з цим молодим чоловіком у період, коли мої труднощі досягли кризи, то можу тільки сказати, що, мабуть, моїм кредиторам було б значно простіше ладнати зі мною.

Я не розумів, як це могло статися, бо містер Мікоубер взагалі нічого не заплатив своїм кредиторам, але не хотілося мені про це розпитувати. Не хотілося мені також виказати свої сподівання, що він не був надто відвертий з Урією; не наважувався я спитати, чи багато вони розмовляли про мене. Я боявся вразити почуття містера Мікоубера або місіс Мікоубер. Але думки ці довго не давали мені спокою.

Ми чудово пообідали. На стіл подали елегантну рибну страву, смажене філе телятини, смажені сосиски, дичину і пудинг. Було вино, був міцний ель, а по обіді місіс Мікоубер власноруч зварила нам гарячий пунш.

Містер Мікоубер був у цей вечір особливо веселий. Я ніколи не бачив його таким життєрадісним. Обличчя його сяяло від пуншу, ніби полаковане. Він раптом розчулився від чудових краєвидів Кентербері й проголосив тост за успіхи цього міста; у тості цьому він зазначив, що місіс Мікоубер і він сам жили тут затишно і зручно, і що він ніколи не забуде приємних днів у Кентербері. Після того він проголосив тост за моє здоров’я, і всі ми троє почали згадувати часи нашого знайомства, і в згадках цих знову продали все їхнє майно. Потім я запропонував випити за місіс Мікоубер, точніше кажучи, я скромно мовив:

— Якщо ви дозволите мені, місіс Мікоубер, то я матиму тепер приємність пити за ваше здоров'я, мем!

Тут містер Мікоубер виголосив хвалебний гімн характерові місіс Мікоубер. Він заявив, що вона зав­жди була його подругою, порадницею та поводиркою, і що він радить мені, коли прийде час одружитися, взяти собі в подруги життя подібну жінку, якщо тільки можна таку знайти.

Коли ми випили весь пунш, містер Мікоубер став ще гостиннішим і веселішим. Місіс Мікоубер також звеселилась, і ми всі троє заспівали «Старі Добрі Часи»[9]. Дійшовши до рядка «Вірний друже, руку дай», всі ми з'єднали руки над круглим столом і, співаючи, що ми підемо за «справжнім старим Віл­лі Воутом», й найменшого уявлення не маючи, що ці слова означають, ми остаточно розчулились.

Одним словом, не могло бути людини веселішої, ніж містер Мікоубер, аж до останнього моменту цього вечора, коли я щиро попрощався з ним і з його милою дружиною. Отже, я зовсім не був підготований одержати о сьомій годині вранці листа від нього, датованого «9 год. 30 хв.» минулого вечора, тобто написаного через чверть години після того, як я залишив його. Ось цей лист:

«Мій любий юний друже!

Жереб кинуто — все скінчено. Ховаючи спустошливі турботи під нездоровою маскою сміху, я не розповів вам цього вечора, що нема жодних надій на переказ. За таких обставин, що їх однаково принизливо терпіти, принизливо скаржитися на них, принизливо розповідати, я розрахувався з цією установою, давши їм вексель, що має бути сплачений через чотирнадцять днів у моїй резиденції в Лондоні, в районі Пентонвіль. Після закінчення строку вексель цей не буде сплачений. Результат — загибель. Громова стріла вже летить, дерево мусить упасти!..

Бажаю тільки, мій любий Копперфілде, щоб жалюгідний чоловік, який звертається тепер до вас, був вам пересторогою в житті. Він пише саме з цим наміром, саме з цією надією. Коли б він був певний, що хоч цим буде корисний, то, можливо, промінь сонця засяяв би в похмурій темряві його подальшого існування, хоч саме це існування — тепер принаймні — надзвичайно проблематичне...

Це остання звістка, мій любий Копперфілде, яку ви будь-коли одержите від Розореного Вигнанця

Вілкінса Мікоубера».

Мене так стурбував зміст цього розпачливого листа, що я одразу побіг до маленького готелю, щоб заспокоїти містера Мікоубера. Але на півдорозі я зустрів лондонський диліжанс, на імперіалі якого сиділи містер та місіс Мікоубер. Містер Мікоубер являв собою зразок спокійної радості. Він посміхався, прислухаючись до слів місіс Мікоубер, їв горіхи з паперової торбинки, а з кишені його досить виразно стирчала пляшка. Вони мене не помітили, і, зважаючи на стан речей, я вирішив теж не помічати їх. Великий тягар спав з моєї душі, я завернув у завулок, який був найближчим шляхом до школи, і зрештою відчув полегшення, що вони поїхали звідси. Хоч я все ж таки дуже любив їх.

Частина друга

I. Короткий погляд на пройдений шлях

Шкільні дні мої! Тиха течія мого життя — нечутне, непомітне просування — від дитинства до юності. Дайте мені пригадати ці плинні води, що нині стали сухим річищем і поросли травою, — чи є там якісь знаки, за якими я міг би відновити рух тих днів.

Ось я сиджу на своєму постійному місці в Кентерберійському соборі, куди ми щонеділі ходили цілою школою: задушливе повітря, сутінки, мрійливе забуття, звучання органу в чорно-білому склепінні галерей та притворів, немов на крилах, підносять мене над тими днями і заколисують у невиразній дрімоті.

Я вже не останній учень у школі. За кілька місяців посунувся я на кілька місць уперед. Але перший учень усе ще здається мені могутньою істотою, а вершини його вченості — недосяжними. Агнес каже, що вони не такі вже й недосяжні, але я заперечую їй, вона бо не знає, який океан знань містить у собі ця дивовижна істота. Проте Агнес вважає, що згодом і я, кволий суперник, зможу наздогнати його. Він не занадто приятелює зі мною,