Читати книгу - "Девід Копперфілд"

місіс Мікоубер словами Катона: «Ти маєш рацію, Платоне. Тепер загинуло все! Я більше битися не можу!» Але в усякі часи мого життя, — вів далі містер Мікоубер, — не відчував я більшого задоволення, ніж розвіюючи своє лихо (якщо смію я назвати цим словом труднощі, які здебільшого походили від ордерів на арешт на два-чотири місяці) в обіймах мого друга Копперфілда!

Містер Мікоубер закінчив свою блискучу промову словами:

— Містере Гіп! Надобраніч! Місіс Гіп! Ваш покірний слуга!

По тому він вийшов разом зі мною, гучно гупаючи чобітьми об бруківку і наспівуючи дорогою веселу пісеньку.

Зупинився містер Мікоубер у маленькому готелі; займав він там крихітну кімнатку, перероблену з якоїсь крамнички, яка вся наскрізь пропахла тютюновим димом. Кімната ця, мабуть, містилася над кухнею, бо крізь щілину в підлозі струмив теплий чад жиру, а стіни були вкриті випарами. Безперечно, бар був десь поблизу, бо чути було запах спиртних напоїв і дзенькіт склянок. Тут знайшли ми місіс Мікоубер. Вона лежала на маленькій канапі під малюнком, що зображував баского коня. Місіс Мікоубер лежала головою до каміна, а ногами зіштовхувала банку гірчиці зі столика в іншому кінці кімнати.

Перші слова містера Мікоубера, коли він відчинив двері, були такі:

— Люба моя, дозволь мені відрекомендувати тобі одного з учнів доктора Стронга.

Згодом я помітив, що хоч містер Мікоубер зав­жди забував мій вік і становище, але він повсякчас пригадував моє благородне звання — учень доктора Стронга.

Місіс Мікоубер здивувалась, але дуже зраділа, побачивши мене. Я також був радий бачити її. Обмінявшись щирими привітаннями, ми посідали на канапі.

— Люба моя, — сказав містер Мікоубер, — розкажи Копперфілду, в якому ми зараз перебуваємо становищі — безперечно, він хоче довідатись про це. А я тим часом піду почитати газети і об’яви, може, щось таки й обернеться на краще.

— Я гадав, що ви тепер у Плімуті, мем, — сказав я місіс Мікоубер.

— Мій любий мастере Копперфілд, — відповідала вона, — ми справді поїхали до Плімута.

— Щоб жити там постійно, — нагадав я.

— Саме так, — погодилася місіс Мікоубер, — щоб жити там постійно. Але, правду кажучи, талантів у митниці не потребують. Місцевий вплив і зв’язки моєї сім’ї були недостатні, щоб здобути людині зі здібностями містера Мікоубера роботу в цьому департаменті. Там не бажають мати людину зі здібностями містера Мікоубера. Він тільки підкреслив би нікчемність інших. І крім того, — додала місіс Мікоубер, — я не приховуватиму від вас, мій любий мастере Копперфілд, що коли та частина моєї сім’ї, яка живе в Плімуті, побачила, як містер Мікоубер прибув разом зі мною, з маленьким Вілкінсом і його сестрою та з немовлятами,— вони прийняли його не з такою радістю, на яку він міг би сподіватися, щойно визволившись з ув’язнення. Справді, — прошепотіла місіс Мікоубер, — це між нами — прийняли нас дуже холодно.

— Який жах! — зауважив я.

— Так, — вела далі місіс Мікоубер. — Справді боляче розчаруватися в людях, мастере Копперфілд, але мушу повторити, що нас прийняли, безперечно, холодно. Це безсумнівно! Отже, та частина моєї сім'ї, яка живе в Плімуті, почала сваритися з містером Мікоубером, коли ми не встигли там і тижня прожити.

Я сказав, — і так я й думав, — що сором цим людям так чинити.

— Так чи так, але це трапилося, — продовжувала місіс Мікоубер. — Що могла зробити за таких обставин людина з душевними якостями містера Мікоубера? Лишився тільки один вихід. Позичити в цієї частини моєї сім’ї гроші на повернення до Лондона і повернутися ціною будь-яких жертв.

— Отже, ви всі знову повернулись, мем? — спитав я.

— Ми всі повернулися знову, — відповіла місіс Мікоубер. — Після того я попросила поради в інших частин моєї сім’ї про те, на якому полі краще застосувати свої здібності. Бо він має їх якось застосувати, мастере Копперфілд, — почала доводити місіс Мікоубер. — Зрозуміла річ, що сім’я з шести осіб, не враховуючи служницю, не може живитися повітрям.

— Безперечно, мем, — підтвердив я.

— Думка цих інших частин моєї сім’ї була така, — вела далі місіс Мікоубер, — що містерові Мікоуберу слід негайно звернути увагу на вугілля.

— На що, мем?

— На вугілля, — повторила місіс Мікоубер. — На торгівлю кам’яним вугіллям. Зробивши потрібні запити, містер Мікоубер вирішив, що відкриваються широкі перспективи для людини з його талантами в галузі торгівлі вугіллям на річці Медуей. Отже, містер Мікоубер цілком слушно зауважив, що насамперед треба поїхати подивитися на Медуей. Ми приїхали і подивились. Я кажу «ми», мастере Копперфілд, бо я ніколи, — емоційно вигукнула місіс Мікоубер, — ніколи не покину містера Мікоубера!

Я пробурмотів щось схвальне на адресу таких чудових намірів.

— Ми приїхали, — повторила місіс Мікоубер, — і подивилися на Медуей. Моя думка про торгівлю вугіллям на цій річці така: можливо, що вона потребує таланту, але, безперечно, вона потребує капіталу. Щодо таланту, то його містер Мікоубер має, щодо капіталу, то його містер Мікоубер не має. Ми дослідили, мабуть, більшу частину річки Медуей, і думка моя лишилася незмінною. Це дуже близько від цього міста, і містер Мікоубер вирішив, що було б злочином не приїхати сюди й не подивитися на собор. По-перше, дуже цікаво побачити цей собор, а ми його ніколи не бачили, по-друге, дуже ймовірно, що щось може обернутися на краще у місті з собором. Ми тут живемо, — вела далі місіс Мікоубер, — уже три дні. Досі ніщо не обернулося на краще; і вас не здивує, мій любий мастере Копперфілд, як це могло б здивувати незнайому людину, довідатися, що ми тепер чекаємо на грошовий переказ з Лондона, щоб розрахуватися в цьому готелі. Поки не прибуде цей переказ, — зворушено мовила місіс Мікоубер, — я відрізана від свого дому (я маю на увазі найману квартиру в Пентонвілі), від мого сина й дочки і від моїх близнят.

Я відчув глибоке співчуття до містера й місіс Мікоубер. Я висловив це містерові Мікоуберу, який саме в цей час повернувся, й додав, що хотів би мати досить грошей, аби позичити їм потрібну суму. Відповідь містера Мікоубера виявляла стурбований стан його мозку. Він заявив, стискаючи мені руки:

— Копперфілде, ви — вірний друг! Але коли трапиться найгірше, то жодна людина в світі не залишиться без друга, який зможе позичити бритву.

Після цього жахливого натяку місіс Мікоубер кинулася на шию містерові Мікоуберу й почала благати його заспокоїтись. Він схлипнув, але майже негайно збадьорився і подзвонив коридорному замовити гарячий пудинг з нирками і миску креветок на сніданок.

На прощання вони обоє так наполегливо просили мене пообідати з ними перед їхнім від'їздом, що я не міг відмовитись. Але наступного дня я прийти не міг, бо мав багато уроків на вечір. Тому містер Мікоубер згодився завітати до школи доктора Стронга вранці (він мав якесь передчуття, що переказ має прибути першою поштою) і призначити обід на наступний день, якщо так мені буде зручніше. Отже, на завтра мене викликали з класу, і я побачив у вітальні містера Мікоубера. Він зайшов повідомити, що обід відбудеться в умовлений час. Та коли я спитав його, чи прибув переказ, він