Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

Як вони виросли? Я б хотіла знати... Хотіла б знайти і зустрітися...»

Клара Василівна Гончарова,

зенітниця

«МАМО, ЯК ЦЕ — ТАТО?»

Не бачу кінця цього шляху. Зло мені здається нескінченним. Я вже не можу ставитися до нього як до історії. Хто б мені відповів: з ким я маю справу — з часом чи з людиною? Часи змінюються, а людина? Думаю про тупу повторюваність життя.

Вони розповідали як солдати. Як жінки. Багато з них були матерями...

Про купання дитини і про маму, схожу на тата

«Я біжу... Нас кілька людей біжать. Тікаємо... За нами женуться. Стріляють. А там моя мама вже стоїть під автоматами. Але вона бачить, як ми біжимо... І я чую її голос, вона кричить. Мені потім люди розповідали, як вона кричала. Вона кричала: "Добре, що ти сукню білу надягла... Донечко... Тебе вже нікому буде одягнути..." Вона була впевненою, що мене вб’ють, і раділа, що я буду лежати вся в білому... А перед тим ми налагодилися гостювати до ближнього села. На Великдень... До наших родичів...

Була така тиша... Перестали стріляти. Лише моя мама кричала... А може, стріляли? Я не чула...

За війну вся наша сім’я загинула. Скінчилася війна, а мені чекати нікого...»

Любов Ігорівна Рудковська,

партизанка

«Почали бомбити Мінськ...

Я кинулася бігом до дитячого садка за сином, а дочка в мене була за містом. Їй саме виповнилося два рочки, вона була в яслах, а ясла виїхали за місто. Я вирішила забрати сина й відвести додому, а потім бігти за нею. Хотілося швидше зібрати всіх докупи.

Підходжу до дитсадка, а літаки над містом, десь бомблять. Чую за парканом голос синочка, йому було неповних чотири рочки:

— Ви не бійтеся, мама сказала, німців розіб’ють.

Заглядаю у хвіртку, а їх там багато, і це він так заспокоює решту. А побачив мене, почав тремтіти, плакати, виявляється, він страшно боявся.

Привела його додому, попросила свекруху доглянути, а сама пішла за дівчинкою. Бігом! На тому місці, де мають бути ясла, нікого не знайшла. Сільські жінки підказали, що дітей кудись повели. Куди? Хто? Кажуть, що, напевно, до міста. Було з ними дві виховательки, машини вони не дочекалися і пішли пішки. До міста десять кілометрів... Але це ж такі маленькі діти — від одного до двох. Люба моя, я шукала їх два тижні... По різних селах... Коли зайшла до будинку і мені сказали, що це саме ці ясла, ці діти, я не повірила. Вони лежали, вибачте, у випорожненнях, з температурою. Як мертві... Завідувачка ясел дуже молода жінка, вона стала сива. Вони, виявляється, весь шлях до міста пройшли пішки, губилися дорогою, померло декілька дітей.

Ходжу між ними і не впізнаю свою дочку. Завідувачка мене заспокоює:

— Не впадайте у відчай, шукайте. Вона має бути тут. Я її пам’ятаю.

Я знайшла свою Еллочку за єдиним черевичком... Інакше б я її зроду не впізнала...

Потім згорів наш будинок... Ми залишилися на вулиці, залишилися в чому були. Це вже німецькі частини увійшли до міста. Нам було нікуди подітися, кілька днів я ходила з дітьми по вулиці. Зустрічаю Тамару Сергіївну Синицю, до війни ми з нею були трохи знайомими. Вона вислухала мене й каже:

— Ходімо до мене.

— Мої діти на кашлюк хворіють. Як я можу до вас іти?

У неї теж були маленькі діти, вони могли заразитися. А то ж такий час... Ліків немає, лікарні вже не працюють.

— Ні, ходімо.

Люба моя, таке хіба забудеш? Вони картопляним лушпинням із нами ділилися. Зі своєї старої спідниці я пошила синові штанці, щоб хоч щось йому подарувати на день народження.

Але ми мріяли про боротьбу... Дошкуляла бездіяльність... Яке щастя було, коли з’явилася можливість виконувати завдання підпільників, не сидіти, склавши руки. Чекати. Сина — він більший, він старший — я про всяк випадок відправила до свекрухи. Вона поставила мені умови: "Візьму онука, але щоб твоєї ноги тут більше не було. Через тебе і нас усіх уб’ють". Три роки я не бачила сина, боялася до будинку підійти. А дочку, коли за мною вже почали стежити, німці напали на слід, я взяла із собою, разом із нею пішла в партизани. Я несла її на руках п’ятдесят кілометрів. П’ятдесят кілометрів... Ми йшли два тижні...

Більше року вона була там зі мною... Часто думаю: як ми з нею все пережили? Спитайте мене — не скажу. Люба моя, таке витримати неможливо. Від слова "партизанська блокада" у мене й сьогодні всередині все дрижить.

Травень сорок третього... Мене відправили з друкарською машинкою до сусідньої партизанської зони. Борисівської. У них була наша машинка, з нашим шрифтом, а знадобилася з німецьким шрифтом, така була лише в нас. То була машинка, яку я за завданням підпільного комітету винесла з окупованого Мінська. Коли я прийшла туди, до озера Палик, за кілька днів почалася блокада. Ось куди я потрапила...

А я прийшла не сама, я прийшла з донькою. Коли йшла на операцію на день-два, я її залишала на чужих людей, а залишити її на тривалий час не було де. І, звісно, дитину я взяла із собою. І ми потрапили з нею в блокаду... Німці оточили партизанську зону... З неба бомблять, із землі розстрілюють... Якщо чоловіки йшли тільки з гвинтівкою, то я несла гвинтівку, друкарську машинку й Еллочку. Йдемо, я спіткнулася, вона через мене — і в болото. Пройдемо — і знову летить... І так два місяці! Я клялася, що, якщо виживу, то не підійду до болота, я його більше бачити не можу.

— Я знаю, чому ти не лягаєш, коли стріляють. Ти хочеш, щоб нас разом убили. — Це дитина мені казала, чотири рочки. А я не мала сил лягти,