Читати книгу - "Марсіянин"

Але я домігся свого. На мені ані подряпини.

Кабіну не пошкодило, це добре. Клапани, до яких кріпилися трубки причепа закриті. Мабуть, це значить, що ті трубки відірвалися. А це вже значить, що з’єднання з причепом розірвалося. Чудово.

Я роззирнувся і не помітив усередині нічого поламаного. Баки з водою цілісінькі. Витоків з повітряних резервуарів не видно. Спальня розгорнулася, але це матерія, їй нічого не зробиться.

Панель управління не пошкоджено, а навігаційний комп’ютер каже мені, що нахил марсохода «неприпустимо небезпечний». Дякую, друже!

Значить, я перекинувся. Це ще не кінець світу. Я живий, марсохід неушкоджений. Я більше хвилююся за сонячні панелі, що їх, певно, почавило піді мною. А оскільки причеп відірвався, то все за те, що в ньому теж усе переколотило. Надувний дах не надто міцний. Якщо він луснув, мотлох з нього розлетівся на всі боки, тож доведеться його вишукувати. Це ж бо забезпечення мого власного життя.

Коли я вже згадав про життєзабезпечення, марсохід перемкнувся на використання власних резервуарів, коли хлипаки перекрилися. Молодець, марсоходику! Ось тобі кісточка.

Я маю двадцять літрів кисню (яких мені стане на сорок днів), але без регулятора (того, що в причепі) мені знов доведеться вилучати CO2 з повітря хімічними засобами. Фільтрів я ще маю на 312 годин. Крім них ще є 171 година фільтрів зі скафандра. Загалом це дає мені 483 години, що становить майже 20 солів. Тож я мушу зібрати все докупи раніше.

До АПМ вже справді доплюнути можна – якихось 220 кілометрів. Я не дам таким дурним випадкам стати мені на заваді. І мені вже не треба, щоб усе працювало як годинник. Мені лиш треба, щоб марсохід подолав 220 кілометрів, а життєзабезпечення протрималося сорок один сол. Оце й усе.

Пора одягатися і рушати на пошуки причепа.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 498 (2)

Виходив назовні й побачив, що не все так погано. Але з іншого боку, не так воно й добре.

Розтрощив три сонячні панелі. Зараз вони під марсоходом, потріскалися так, що живого місця не залишилось. Може вони ще й здатні наплакати кілька ватів, але я не дуже на це сподіваюся. На щастя, я вирушав з однією в запасі. Для подорожі мені потрібні були двадцять вісім панелей, а я взяв двадцять дев’ять (чотирнадцять на даху марсохода, сім на даху причепа і вісім на саморобних полицях, що я їх прикрутив до боків обох машин).

Спробував перекинути марсохід, але сили не вистачило. Доведеться придумати якийсь вибрик, щоб отримати довше плече. Крім того, що він лежить на боці, я не бачу жодних проблем.

Ну, це не зовсім так. Буксирний гак знищено, і відновити його неможливо. Половина відламалася так, наче її ніколи не було. На щастя, на причепі стоїть такий самий, тож я маю запас.

Сам причеп у непевному положенні. Перекинувся колесами догори, а надувним дахом – донизу. Не знаю, що за бог посміхнувся мені й не дав кульці луснути, але я йому вдячний. Перш за все я візьмуся за повернення причепа до нормального положення. Що довше він лежить на даху, то більші шанси, що той репне.

Назовні я також зібрав двадцять шість сонячних панелей, які не потрапили під марсохід, і розклав їх, щоб наснажити акумулятори. Чого їм дарма лежати?

Тож просто зараз я маю наступні проблеми. По-перше, треба перекинути причеп, або, принаймні, зняти вагу з даху. По-друге, треба перекинути марсохід. І нарешті, треба замінити буксирний гак марсохода тим, що стоїть на причепі.

Також треба викласти повідомлення для NASA. Вони, мабуть, хвилюються.

•••

Мінді вголос прочитала код Морзе:

– «ПЕРЕКИНУВСЯ. ПРАЦЮЮ».

– Як? І все? – спитав Венкат по телефону.

– Так, це все, що він сказав, – доповіла вона, тримаючи телефон вухом і набираючи листа усім, кого це стосувалося.

– Два слова? І нічого про свій фізичний стан? Нічого про обладнання? І припаси?

– Ви розкусили мене, – сказала вона. – Він склав детальний звіт. Я просто вирішила збрехати без причини.

– Як дотепно, – сказав Венкат. – Давай, задирайся з людьми, що на сім рангів за тебе старші, побачиш, куди це тебе приведе.

– О ні, – сказала Мінді. – Я ж так можу втратити посаду міжпланетної вуаєристки. Доведеться прилаштувати свій диплом до чогось іншого.

– Пам’ятаю часи, коли ти ще була сором’язливою.

– Я тепер космічний папараці. Яка робота, така і турбота.

– Знаю, знаю, – сказав Венкат. – Розішли листа.

– Вже розіслала.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 499

Мав сьогодні багато клопоту, але й зробив чимало.

День почався болісно. Мені довелося спати на стіні марсохода. Не можна розгорнути спальню, коли шлюз дивиться в небо. Але певною мірою я все одно її використав. Склав і ліг на неї замість ліжка.

Втім, досить буде сказати, що стіна марсохода не призначена, щоб на ній спали. Але після ранкової картоплі й вікодину мені стало значно краще.

Спочатку я вирішив, що перш за все треба братися за причеп. Тоді я передумав. Добре поміркувавши, я зрозумів, що ніяк не зможу перекинути його власноруч. Мені знадобиться марсохід.

Тож цей день я присвятив йому.

У цю мандрівку я взяв усі інструменти, що мав, гадаючи, що вони згодяться для модифікації АПМ. Також я набрав чимало дротів. Щойно я дістануся АПМ, то розкладу сонячні панелі й акумулятори і більше їх не чіпатиму. Не хочу ганяти марсохід, якщо доведеться свердлити щось із іншого боку АПМ. Тому я взяв усі дроти, яким знайшов місце.

І це чудово. Бо вони також можуть служити мотузками.

Я витяг свій найдовший дріт. Це той самий, що я живив ним дриль, яким спалив «Пасфайндер». Я кличу його своїм «щасливим дротом».

Я під’єднав один кінець до акумулятора, а інший – до недоброї слави дриля, а тоді пішов геть, шукаючи твердий ґрунт. Щойно я знайшов його, я відійшов наскільки мене пустив дріт. Я заглибився метровим свердлом на півметра в камінь, а тоді від’єднав дріт і обмотав його навколо свердла при землі.

Тоді я знов пішов до марсохода і прив’язав дріт до гака на даху з того боку, що дивився догори. Так я отримав довгу мотузку, натягнуту перпендикулярно до марсохода.

Я пішов до середини мотузки й потяг її вбік. Так мої зусилля прикладалися до марсохода через чимале плече. Я лиш