Читати книгу - "Поштова лихоманка"

Ніколи не забувай, що той же натовп, який аплодує твоїй коронації, аплодуватиме й твоїй страті. Люди полюбляють вистави. 

Люди полюбляють шоу... 

...і тому пошта вирушала до Ґеної, по долару за лист. Багато пошти. 

Все пояснив Стенлі. Він пояснив усе кілька разів, бо до Мокра ніяк не доходило.  

— Люди надсилають до Ґеної конверти з марками, вкладені в інші конверти, так, щоб перший конверт можна було відправити назад у другому, — таке пояснення нарешті засвітило в мізках Мокра іскорки розуміння. 

— Вони хочуть отримати конверти назад? — спитав він. — Навіщо? 

— Бо це вже будуть використані конверти, шефе. 

— І це робить їх цінними? 

— Щось таке, хоча я не зовсім розумію чому. Це щось таке, як та тема, про яку я вам уже розповідав, шефе. Тобто дехто ніби вважає, що марки не є повноцінними марками, поки не використані для того, для чого їх створено. Пам’ятаєте перший випуск однопенсових марок, які нам довелося нарізати ножицями? За конверт з такою маркою колекціонери дають два долари.  

— У двісті разів дорожче за власне марку? 

— Так і є, шефе, — підтвердив Стенлі, його очі палали. — Люди надсилають листи самі собі лише для того, щоб марка стала, гм, погашеною. Тобто марка стає використаною. 

— Е... у мене в кишені є пара добряче вживаних носовичків, — сказав спантеличений Мокр. — Гадаєш, хто-небудь побажав би купити їх за ціною в двісті разів вищою за реальну? 

— Нізащо, шефе! — заявив Стенлі. 

— Чому тоді... 

— Це багатьох цікавить, шефе. Я думаю, ми могли б випустити по цілій серії марок для великих гільдій. Їх схотіли б мати всі колекціонери. Що скажете? 

— Дуже розумно, Стенлі, — схвалив Мокр. — Так і зробимо. Тільки марку для Гільдії швачок, напевне, довелося б продавати всередині коричневого конверта[60], еге ж? Ха-ха! 

Тепер спантеличеним був Стенлі. 

— Перепрошую, шефе? 

Мокр закашлявся. 

— О, нічого. Я, словом, бачу, ти швидко вчишся, Стенлі. 

«Принаймні дечого», — додав Мокр подумки. 

— Е... так, шефе. Е... не хотів би лізти, куди не просять, шефе... 

— Ну ж бо, Стенлі, ну ж бо, — життєрадісно підбадьорив Мокр. 

Стенлі витягнув з кишені маленьку паперову папку, відкрив її й благоговійно поклав перед Мокром. 

— Мені з цим трохи допоміг пан Шпулькіс, — сказав він. — Але загалом я сам.  

Це була марка. Вона була жовто-зелених кольорів. На малюнку — Мокр придивився — було капустяне поле з якимись будівлями на обрії. 

Він принюхався. Марка пахла капустою. О, так. 

— Надруковано капустяним чорнилом, а клей із броколі, шефе, — пояснив сповнений гордості Стенлі. — Привіт капустяній промисловості рівнин Сто, шефе. Гадаю, вона чудово розходитиметься. Капуста дуже популярна, шефе. З неї можна стільки всього зробити! 

— Так, я бачу... 

— Капустяний суп, капустяне пиво, капустяний десерт, капустяні коржики, крем із капустяних... 

— Авжеж, Стенлі, я думаю, ти... 

— ...маринована капуста, капустяне желе, капустяний салат, варена капуста, смажена капуста... 

— Авжеж, а тепер... 

— ...капустяне фрикасе, капустяний соус, «капустяний сюрприз», ковбаски... 

— Ковбаски? 

— Начинені капустою, шефе. З капусти можна зробити майже що завгодно, шефе. Далі... 

— Капустяні марки, — рішуче завершив перелік Мокр. — По п’ятдесят пенсів, як я помітив. У тобі приховані величезні таланти, Стенлі. 

— Я зобов’язаний цим вам, пане Губперук! — скрикнув Стенлі. — Я залишив у минулому дитячі забавки зі шпильками, шефе! Світ марок, який може навчити молоду людину стількох речей про географію й історію, і водночас є здоровим, веселим, захопливим та цілком достойним хобі, вартим того, щоб присвятити йому все життя, відкрився переді мною, і... 

— Так, так, дякую! — сказав Мокр. 

— ...і я вкладаю в котел тридцять доларів, шефе. Всі мої заощадження. Щоб показати, що ми вас підтримуємо, шефе.  

Мокр розібрав усі слова, але йому потрібен був час, щоб вловити їхній зміст. 

— У котел? — нарешті перепитав він. — Тобто робиш ставку? 

— Так, шефе. Велику ставку, — радісно підтвердив Стенлі. — Щодо ваших перегонів із семафорами до Ґеної. Всім це здається страшенно цікавим. Багато букмекерів приймають ставки, шефе, то пан Шеляг усе й організував! Хоча, як він каже, ставки загалом не дуже-то на вашу користь. 

— Ще б пак, — слабко сказав Мокр. — Ніхто в здоровому глузді не... 

— Він каже, ми виграємо тільки один долар на кожні вісім, шефе, але ми вирішили...  

Мокр різко випростався. 

— Вісім до одного? — скричав він. — Букмекери вважають, що я виграю? І скільки ж загалом ви поставили? 

— Е... за останнім підрахунком, близько тисячі двохсот доларів, шефе. А що... 

З-під даху, налякані воланням Мокра, пурхнули голуби. 

— Негайно поклич пана Шеляга! 

Бачити хитрий вираз на обличчі пана Шеляга було жахливо. Старий постукав себе пальцем по носі. 

— Ви — людина, яка отримала гроші від зграї богів, мій пане! — з радісною усмішкою сказав він. 

— Так, — у відчаї підтвердив Мокр. — Але уявіть, що я... що я зробив це за допомогою фокусу... 

— Це був збіса хороший фокус, мій пане, — гмикнув старий. — Збіса хороший. Людина, яка може видурити гроші у богів, я б сказав, може все! 

— Пане Шеляг, не існує способу дістатися до Ґеної диліжансом швидше, ніж туди доходить семаграма. Це дві тисячі миль! 

— Я розумію, що ви мусите так говорити, мій пане. Стіни, мій пане, мають вуха. Не кажіть нам нічого. Але ми всі порадилися й вирішили, що ви були до нас дуже добрим, мій пане, і щиро вірите в Поштамт, і ми подумали: не словом, а тілом, мій пане! — заявив Шеляг аж із якимсь викликом. 

Мокр кілька разів розтулив і стулив рота. 

— Ви маєте на увазі «ділом»? 

— Ви — людина, яка знає фокус-другий, і не тільки, мій пане! Як ви взяли й просто пішли до газети й сказали: «Ми вас переженемо!». Хаббар Злотний потрапив просто у вашу пастку, мій пане! 

«Перетворити скло на діамант», — подумав Мокр. Він зітхнув. 

— Гаразд, пане Шеляг. Дякую. Вісім до одного, еге ж? 

— І це нам іще пощастило, мій пане. Коли дійшло до десяти до одного, букмекери перестали приймати ставки. Тепер вони приймають лише на те, як саме ви переможете, мій пане.  

Мокр трохи ожив. 

— Як щодо корисних ідей? — поцікавився він. 

— Я поставив долар на те, що «з неба проллється вогняний дощ», мій пане. Е... ви не хотіли б дати мені який-небудь натяк? 

— Будь ласка, повертайтеся до роботи, пане Шеляг, — суворо сказав Мокр. 

— Так, мій пане, вибачте, що запитав, мій пане, — пробелькотів Шеляг, по-краб’ячому швендяючи геть. 

Мокр обхопив голову руками. 

«Цікаво, чи не так почуваються альпіністи, — подумав він. — Видираєшся на все вищі й вищі гори й розумієш, що рано чи пізно одна з них виявиться трішечки стрімкішою, ніж ти можеш подужати. Але продовжуєш це робити, бо ж та-а-ак добре вдихнути на повні груди на вершині. І розумієш, що помреш у падінні». 

Як люди можуть бути такими дурними? Схоже, вони чіпляються за невігластво, бо звикли до його запаху. Хаббар Злотний зітхнув. 

Його офіс знаходився у Вежі Кургану[61]. Злотному не дуже тут подобалося, бо вся будівля ходором ходила від роботи