Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

У двері постукали, і першим відчуттям Джессі, як завжди, було інстинктивне зіщулення від страху. Воно виникло й зникло так швидко, що вона ледве усвідомила. Ледве… але не повністю.

— Меґґі? Це ти?

— Вона, мем.

— Заходь.

Меґан Лендіс, покоївка, яку Джессі найняла в грудні (саме тоді рекомендованим листом їй надійшов перший жирненький чек від страхової), увійшла зі склянкою молока на таці. Біля склянки лежала мала сіро-рожева таблетка. Коли Джессі забачила склянку, у неї скажено зачухався правий зап’ясток. Таке траплялося не завжди, але й несподіваною реакцією це не можна було б назвати. Принаймні більш-менш припинилися посмикування й те дивне відчуття, наче шкіра сповзає просто з кісток. Був певний період, перед Різдвом, коли Джессі дійсно думала, що решту життя питиме з пластмасового стаканчика.

— Як твоя лапа сьогодні? — запитала Меґґі, ніби розпізнала Джессіну сверблячку через якусь сенсорну телепатію. Джессі ця ідея дурною не здавалась. Іноді запитання Меґґі — та інтуїція, яка їх спричиняла, — здавалися трішки моторошними, але точно не дурними.

Рука, про яку йшлося, тепер лежала під променем сонця, який відірвав Джессі від набору тексту, і була вдягнута в чорну рукавичку, прошиту якимсь позбавленим тертя полімером із космічної ери. Джессі припускала, що протиопікову рукавичку — а саме вона це й була — вдосконалили в якійсь брудній маленькій війні. Вона не відмовлялася через це її носити і не була за неї невдячна. Була безмірно вдячна, справді. Після третьої пересадки шкіри розумієш, що здатність бути вдячною — одна з небагатьох надійних огорож проти божевілля в житті.

— Та незле, Меґґі, незле.

Меґґі підняла брови, зупинивши їх майже на висоті «я тобі не вірю».

— Та ну? Якщо ти всі три години, що була тут, стукала по клавіатурі, то вона в тебе, певно, «Аве Марію» співає.

— А я що, тут дійсно?..

Джессі зиркнула на годинник і побачила, що так, три години. Вона перевела погляд на рядок стану вгорі дисплейного термінала й побачила, що зараз на п’ятій сторінці документа, який відкрила одразу після сніданку. Тепер уже майже ланч, і найнесподіваніше те, що вона не відійшла від правди аж настільки, наскільки натякали брови Меґґі: рука дійсно не надто боліла. Вона може зачекати з таблеткою ще годину, якщо треба.

Джессі все одно ковтнула таблетку, запиваючи молоком. Допиваючи останні краплі, опустила очі на дисплей і прочитала слова, що наразі світилися на ньому:

 Тієї ночі мене так і не знайшли. Я сама прокинулася наступного дня перед світанком. Двигун заглух, але авто було ще тепле. Я чула, як у лісі співають пташки, а крізь дерева бачила озеро, гладеньке, наче дзеркало, з якого піднімалися стрічечки пари. Виглядало все дуже гарно, і я терпіти не могла цей краєвид, так само як терпіти не можу саму думку про те озеро, відколи сталося те, що сталося. Розумієш, Рут? Щоб я провалилася, якщо сама розумію. Рука боліла просто немилосердно — будь-який ефект від аспірину давно минув, — але попри біль я відчувала найнеймовірніший мир і благодать. Але щось гризло. Про щось я забула. Спершу не могла згадати, що саме. Не думаю, що мозок хотів, аби я пригадала. Тоді в одну мить дійшло. Він був на задньому сидінні й нахилився вперед, щоб прошепотіти імена всіх голосів мені у вухо. Я глянула в дзеркало й побачила, що позаду нікого нема. Від цього мені стало трохи легше на душі, але потім я

Тут слова припинялись, і в кінці останнього недописаного речення з очікуванням поблискував курсор. Він наче давав їй знак, закликав рухатися вперед, і раптом Джессі пригадала вірш із чудової книжечки Кеннета Петчена. Книжка називалася «І все одно», а вірш звучав якось так: «Підходь, дитино моя, якби ми хотіли тебе скривдити, то хіба кралися б тут уздовж стежки в най-найтемнішому місці в лісі?»

«Хороше запитання», — подумала Джессі й перевела очі з дисплея на обличчя Меґґі Лендіс. Джессі подобалася ця енергійна ірландка, дуже подобалася, — та дідько, вона їй так завдячує, — але якби вона спіймала цю покоївку на тому, що та читає її слова з дисплея «мака», Меґґі попенз­лювала б по Форест-авеню з вихідною допомогою в кишені швидше, ніж ви б промовили «Дорога Рут, думаю, ти здивована через стільки років отримати листа від мене».

Але Меґан не дивилася на екран. Вона споглядала казковий краєвид Східної набережної й затоки Каско за нею. Сонце продовжувало світити, а сніг — падати, хоча було видно, що ця погода помалу завершується.

— Свинячий сніг, — відзначила Меґґі.

— Перепрошую? — усміхаючись перепитала Джессі.

— Моя мама так говорила, коли сонце виходило перед тим, як сніг припинявся. — Меґґі наче трішки присоромилася, виставивши руку за порожньою склянкою. — Чому свинячий, чесно кажучи, без поняття.

Джессі кивнула. Присоромленість на обличчі Меґґі Лендіс указала на інше — те, що Джессі здалося тривогою. Мить вона й гадки не мала, що могло призвести до такого виразу обличчя Меґґі, аж тут сяйнула істина — настільки очевидна, що її завиграшки можна було упустити. Усмішка. Меґґі не звикла до усмішки в Джессі на обличчі. Джессі хотілося запевнити її, що все гаразд, що усмішка не означає, ніби вона зараз зістрибне з крісла й спробує перерізати Меґґі горлянку.

Натомість вона відповіла їй:

— Моя мама казала: «Не щодня сонце одному й тому ж псові на сраку світить». Я теж так ніколи й не розуміла, що це означає.

Покоївка тепер уже дивилася в бік «мака», але зі звичайнісіньким виразом несхвалення: «Час лишитися своїх іграшок, панянко», — говорив той погляд.

— Від тієї пігулки тобі спати захочеться, якщо нічим не заїси. У мене там на тебе бутерброд чекає, а на плиті гріється суп.

Суп і бутерброд — дитяча їжа, ланч, який отримувала після цілого ранку катання на санчатах у день, коли уроки в школі скасували через шквальний норд-ост. Таке їси, поки мороз іще світиться на щоках, наче багаття. Звучить абсолютно чудово, але…

— Меґ, я поки пас.

Меґґі звела брови, а кутики рота в неї смикнулися вниз. Цей вираз Джессі часто спостерігала в перші дні роботи Меґґі, коли іноді відчувала, що їй настільки потрібна додаткова таблетка від болю, аж вона плакала. Проте Меґан ніколи не піддавалася на ці сльози. Джессі припускала, що саме тому й найняла цю дрібну ірландку: одразу розкусила, що Меґґі не з тих, хто піддається. Навпаки, коли треба, вона буває тверденькою молодою картоплиною. Але цього разу Меґґі своє не візьме.

— Джесс, тобі треба їсти. Ти як опудало на городі. — Тепер від суворого, наче батіг, погляду страждала переповнена попільниця. — І з цим гімном також пора закінчувати.

«Ти в мене кинеш палити, горда красуне моя», — промовив Джералд у неї в голові, і Джессі здригнулася.

— Джессі? Все гаразд? Тут нема протягу?

— Ні. Просто курячі лапки. — Вона втомлено всміхнулася. — У нас сьогодні просто день старих приповідок, правда?

— Тебе