Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

Останні дві пари я намагалася, хоча б частково слухати викладачів і не посміхатися. Це виявилося доволі складно, адже приборкати ті емоції, що вирували всередині, було неможливо. Та коли я опускала голову до записника, дозволяла собі таку маленьку слабкість.

Ангеліна не припиняла подивлятися на мене. Та тепер її обличчя показувало все знання. Вона помітила, що моя помада дивним чином зникла, а одяг сидить не так, як ще раніше. Та, на щастя, це помітила тільки вона. Хоча, навіть, якби й всі це помітили, я б не злякалася. Я була до біса щаслива!

Продзвенів дзвоник, і всі почали підійматися зі своїх місць. Мої речі в мить опинилися в середині сумки, а я вже рвалася вибігти з аудиторії. Чим скоріше, хотілося зустрітися з коханим. Обійняти, вдихнути його аромат, поцілувати й не покидати до кінця дня. А в перспективі до кінця життя. І навіть життя буде мало, щоб насититися ним, нашою близькістю, нашим коханням. Щось всередині мене кричало, що почуття взаємні. І я цьому внутрішньому голосу вірила.

— Гей! Земля викликає Меліссу! — вигукнула Ангеліна, повертаючи до себе увагу. — Я, звичайно, усе розумію, але хтось заборгував мені пояснення.

— Ангеліночко, ну може, потім? З мене шоколадка!

— Ооо ні. Тут замало буде шоколадки. Мінімум найдорожчий сет ролів. І не один.

— Роли так роли.

— Щось ти дуже швидко погодилася. Що вже не терпиться?

Я густо почервоніла. Ангеліна приснула в кулак і прочистила горло.

— Ну, я сьогодні добра, тож іди. Мені ще треба дещо зробити.

Ми обійнялися, та Ангеліна, не обертаючись, пробігла в протилежний бік.

Позаду мене почулися кроки. Обернувшись, побачила Артура й одразу нахмурилась. На лиці, котре завжди виглядало або роздратованим, або холодним, було занепокоєння і нервозність.

— Все гаразд?

— Так. Слухай, мені терміново потрібно в одне місце. Ти можеш дійти сама до брата?

Не замислюючись, кивнула.

— Звичайно. Щось сталося?

— Нічого такого, аби ти переймалася. Я реально мушу бігти, — він уривчасто дивився на годинник.

— Добре, йди. Я скажу, що ти провів мене до повороту. Там близько до машини.

— Дякую. Хоча я не боюся гніву брата, — промовив задкуючи назад.

Усміхнулася, дивлячись, як фігура Артура зникає за поворотом коридору.

Артур наймолодший із братів і хоче здаватися старшим. Та якщо дізнатися його краще, можна розгледіти молодшого братика, який заглядає на старших і хоче брати з них приклад.

Словом про старшого брата. Мені теж потрібно бігти. І я хочу бігти. Якби могла, то навіть полетіла б, якби у мене були крила.

Через кілька хвилин університет був далеко за спиною. Швидко перетинала відстань, яка розділяла мене з Микитою. І залишилося, лише один поворот, за яким буде вже виднітися машина.

На губах з’явилася посмішка, і я не помітила, як із сусідньої вулиці вийшла чорна постать. Чиїсь пальці схопили мене за зап’ястя, і від несподіванки з рота зірвався глухий писк. Сильним ривком мене потягнули на себе. Тіло напружилося, коли спина відчула листя кущів, що закрили мене від навколишніх людей. Переді мною стояв чоловік.

Крик разом із диханням застряг у горлі. Зі страхом піднявши очі, натрапила на обличчя, закрите чорною маскою, а зверху ще кепкою і чорним капюшоном.

Ось тепер я готова кричати на все горло. Але не встигла я і рота розкрити, як чоловік зняв маску. І замість вереску я лише прохрипіла:

— Джан…

Його очі проникливо вдивлялися. Озирнувшись по сторонах, він знову подивився на мене.

— Привіт, сестро, — всміхнувся темною посмішкою, як і весь він сам.

Я мала б заспокоїтися, що це мій брат, а не батько чи хтось із його людей. Але тіло не слухалося і хотіло втекти.

— Джан. Ти перелякав мене, — прошепотіла, намагаючись знайти шлях відступу.

Але брат не мав наміру відпускати.

— Вибач, та ти мені не дала вибору.

— Ти про що? — нахмурилась.

— Ти знала, що твій чоловік не підпускає мене до тебе? Ти завжди з кимось і це перший раз, коли я зміг наблизитися до тебе.

Брів підлетіла, і я не мала, що йому відповісти. Я не знала цього. Хоча я сама не горіла бажанням говорити з ним після того, що він мене попросив.

Але він мій брат.

— Я не знала.

— Я так і знав. У мене тут машина не далеко, поговоримо там… — знову озирнувся.

Хитнула головою, заперечуючи.

— Вибач. Я не можу. Мені потрібно бігти…

Момент він мовчки, примружившись, дивився на мене.

— Чоловік забороняє?

— Ні! Ні. Він мені нічого не забороняє. Просто дійсно сьогодні багато справ.

— Гаразд. У тебе й дійсно їх багато, — знизив голос, від чого спиною пробігся морозець. — Ти подумала над моїм проханням?

Ось цього я і боялася. Серце закалатало в грудях.

— Ні. Тобто так. Я подумала. Але я не зможу. Я не зможу так вчинити з ним. Можливо, тобі самому варто поговорити з ним?

Я надіялася, що він відповість «так». Якщо йому щось потрібно від Микити, чому він сам не попросить. Це буде чесно. А мій брат чесна людина. Адже так?

— Ні, не варто. Ти добре подумала?

Рішуче кивнула, відчуваючи в руках тремтіння, від чого міцніше стиснула сумку.

— Він тобі подобається…

Джан не питав. Тож я не стала нічого говорити. Усе було написано на моєму обличчі.

— Що ж… — зітхнув, потерши потилицю. — Однаково хотів поговорити в машині, бо мати передала твоє улюблене печиво.

Серце забилося, й усмішка з’явилася на обличчі. Він не сердиться. А мати спеціально для мене зробила печиво. З’явилася надія, що я можу відновити спілкування.

— Тоді ходімо до машини.

Його губи розтягнулися в усмішці, і ми пішли до його машини. Вона стояла неподалік, і Джан, здавалося, знову озирнувся. Підійшовши до неї, ми зупинилися.

— Я поклав на заднє сидіння, — простягнув руку до дверцят.

Відчинивши я, справді, побачила коробочку з печивом, але коли мої очі натрапили на фігури на сидінні, усмішка згасла.