Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

Наступні дні були найважчі. Кірі здавалося, ніби якась її частина зникла разом із Жан-П’єром. Кіра все робила на автоматі: готувала, прибирала, гляділа Богданчика, їздила до супермаркету. На дзвінки з роботи вона не відповідала, і зрештою вони припинились. 

Десь за тиждень, сидячі на килимі поруч з Богданчиком, який уважно вивчав нову іграшку, Кіра раптом подумала, що Жан-П'єр насправді був би Богданчикові чудовим татом. Вони так відчували один одного! Згодом Жан-П'єр навчив би його ганяти м’яча, плавати, кататися на велосипеді, лижах… та багато б чого ще з того, чому татусі вчать своїх синів. Коли Богданчик подорослішає вони б стали друзями, в них з'явилися б спільні чоловічі секрети та розваги. Натомість Кіра егоїстично приміряла Жан-П'єра для свого віку, турбуючись про свою старість, яка все одно прийде – з ним чи без нього. 

Кіру охопив відчай. Чому? Чому вона слухала свою подругу, свої амбіції, своє его, розмірковуючи який чоловік потрібен саме їй? В той самий час, коли треба було хоч один раз подумати про те, який батько потрібен її сину…

Так, в неї буде ще можливість знайти собі чоловіка одного з нею віку, або навіть старше, наприклад, років шістдесяти. Тоді вона навіть почуватиметься молодшою. Але навіщо Богданчику батько, для якого улюблений вид спорту – відвідини кардіолога? А їй? Навіщо їй навала чужих спогадів, або нескінченні розмови де майже всі дієслова у минулому часі, а з планів на майбутнє – “що ми їстимемо в неділю на обід?” або “коли ми поїдемо навідати моїх онуків?”

Кіра йшла з візочком аллеями весняного парку і навмисно зупиняла свою увагу на чоловіках свого віку, або старших – років на десять, намагаючись уявити їх поруч із собою та Богданчиком. І їй раптом стало нестерпно сумно – невже це все, на що вона заслуговує? Невже віднині їхня з сином доля – оці “поважні” дядьки? 

Кіра різко розвернула візочка й попрямувала до своєї машини. Вона посадила малого в крісло, закинула візочка у багажник і всілася за кермо. Вона  була дуже сердита на всіх, а особливо – на себе. Дорогою додому вона намагалася виправдатися сама перед собою, але виходило ще гірше. І взагалі, як вийшло так, що Кіра вперше в житті не прийняла виклик, і здалася без боротьби, навіть не спробувавши змусити Жан-П'єра подорослішати? Адже вона старша за нього, вона боєць, вона не боїться нікого і нічого. Хто сказав, що вона не зможе зробити з цього хлопчика справжнього чоловіка? Кіра стиснула кермо так, що аж побіліли пальці: “Я маю будь-що прийняти цей виклик і вступити в бій за наше з Богданчиком майбутнє! Жан-П'єр хороша людина, а те що він не хоче дорослішати й брати на себе відповідальність – це, врешті-решт, його проблеми! Нам було добре разом. І мені це подобалося. Більш того, я була щасливою! І знову це щастя тривало лише мить. Але цього разу я власноруч відкинула його від себе… Що зі мною? Що не так? Я що, несповна розуму? Навіщо я когось слухала? Хіба хтось з тих, хто мені радить, може мене зробити щасливою, дати якийсь універсальний рецепт, якісь ліки для щастя? Ні! Й ще раз – ні! Насправді, людина у своєму щасті така ж самотня, як і у своїй смерті”. Кіра вийшла з машини й голосно грюкнула дверцятами:

– Трясця вам всім! 

Вона занесла малого в дім, заварила йому кашу, а собі каву і відкрила ноут. Як ділова людина, вона прийнялася складати план порятунку свого щастя. І чим більше рядків і клітинок з’являлося у таблиці, яку вона затіяла складати, тим світліше й радісніше ставало їй на серці. До неї поверталася її впевненість у власних силах і власній правоті.

Біля десятої вечора зателенькав мобільний. Кіра кинула оком на екран – номер був американський. “Тільки спілкування з родичами мені зараз не вистачало! – Кіра нахмурилася, – Мабуть Карина за грошима скучила”. 

Кіра регулярно перераховувала батькам гроші. Там, до речі, було і на Каринину долю. Та й Вадим, її брат, батькам виписував чималу ”стипендію”, як він казав – за особливі заслуги перед онуками. Невже все одно замало? Кіра вирішила не брати слухавку. Але той хто дзвонив мав серйозні наміри, і замість того, щоб відключити звук, Кіра все ж таки відповіла.

– Слухаю! – роздратовано буркнула вона, і раптом здригнулася, від несподіванки – голос був чоловічий.

– Привіт, Кіра! Це Едік. Едік Маслов, якщо пам’ятаєш…

– Авжеж, пам’ятаю.– не дуже люб’язно озвалася Кіра, – Привіт, Едіку. Чим завдячувати увазі такої поважної персони?

Едік задумався на кілька секунд, міркуючи, ображатися йому, чи ні, але потім, мабуть вирішив, що мета його дзвінка вартує того, щоб не звертати  уваги на Кірини шпильки.

– Поважна персона вирішила поцікавитися, як ідуть справи у найчарівнішої жінки Харкова…

– А чому не Києва? Едіку, скажи відверто – тебе мої родичи попросили рознюхати як в мене справи? Так?

– Не зовсім… Я взагалі-то й сам збирався тобі подзвонити, коли почув про твою трагедію.

– От тільки не треба… Це було рік тому! А ти тільки зібрався?

– Вибач… Я розумію, що нам нема про що говорити, але доведеться.

Кіра нашорошилася. Слово “доведеться” тут явно було до чогось. Господи, чи не трапилось щось з батьками, чи з Кариною, чи з Дариною? Вона вмить забула про їхню свару й думала тільки про одне: “хай все буде гаразд!”

– Що значить “доведеться”? – спросила Кіра не в силах стримати тремтіння в голосі.

– Розумієш, справа стосується близької тобі людини…

– Та кажи вже! Що трапилося?! – Кірин терпець увірвався й вона перейшла на крик.

Злякався й Едік. Він зрозумів, що розмова пішла зовсім не в той бік, який йому треба, і він налякав її.

– Та заспокойся ти! Нічого ні з ким не трапилося. Просто я хотів дещо сказати… Вірніше попросити…

Кіра з полегшенням видихнула й назвала вголос варіант, який їй прийшов в голову першим.
– Ти що, прогорів? Так? Тобі гроші треба?

– Та ні, Кіро! Все гаразд. Я хотів попросити зовсім про інше…

– Ну, то проси!
– Як я можу попросити, як ти мене весь час перебиваєш? – нарешті образився Едік.