Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

вона побачила Метью, який стояв у дверях разом з батьком і сестрою, блідий і такий гарний у своєму чорному костюмі, що аж серце завмирало. Робін дивилася на нього, намагаючись понад усіма головами перехопити погляд, аж тут до Метью піднялася молода жінка і обійняла його. Робін упізнала Сару Шедлок, давню університетську подругу Метью. Ті обійми були, мабуть, трохи надто розв’язні за таких обставин, але Робін відчувала провину через те, що ледь устигла на поїзд і що не бачила Метью цілий тиждень, тож не наважилася обуритися.

— Робін,— з нетерпінням вимовив Метью, побачивши її, і потягнувся до неї, забувши потиснути руки трьом іншим людям. Обійнявши його, Робін відчула сльози на очах. Врешті-решт, це і є справжнє життя — Метью, домівка...

— Іди сядь у передньому ряду,— сказав їй Метью, і вона так і зробила, лишивши рідних у задній частині церкви і всівшись

на першу лаву поруч зі шваґром Метью, який тримав на колінах маленьку доньку і привітав Робін похмурим кивком.

Церква була старовинна й гарна, і Робін добре знала її за службами на Різдво, Великдень і жнива, на які ходила ціле життя з батьками й однокласниками. Її погляд повільно блукав від одного знайомого предмета До іншого. Високо над вівтарною аркою висіла картина пензля Джошуа Рейнольдса (чи принаймні картина з його школи), і Робін зосередилася на ній, намагаючись зібратися на думці. Туманний, містичний образ: хлопчик-янгол споглядає далеке видіння хреста, від якого відходить золоте проміння... Хто, подумала вона, насправді це намалював — Рейнольдс чи хтось з учнів? А потім відчула провину за те, що задовольняє свою невситиму цікавість, а не сумує за бідолашною місіс Канліфф...

Робін думала, що за кілька тижнів виходитиме тут заміж. У шафі в кімнаті для гостей уже висіла весільна сукня — але натомість до вівтаря несли труну місіс Канліфф, лискучо-чорну, зі срібними ручками... а Оуен Квайн і досі лежить у морзі, не маючи труни для свого вительбушеного, обпеченого, зогнилого тіла...

«Не думай про це»,— суворо звеліла собі Робін. Поруч сів Метью, його тепла нога торкнулася її ноги.

Стільки всього сталося за останню добу, аж Робін важко було повірити, що вона тут, удома. Вони зі Страйком могли потрапити до шпиталю, могли врізатися в ту перекинуту фуру... водій був весь скривавлений... а місіс Канліфф у шовковій оббивці труни, мабуть, ціла й неушкоджена...

«Не думай про це».

У її очей ніби забрали звичний м’який фокус. Мабуть, якщо дивитися на зв’язані й випатрані тіла, це таки щось робить з тобою, з тим, яким ти бачиш світ.

Робін із запізненням стала навколішки до молитви; вишита подушка під замерзлими колінами була тверда. Бідолашна місіс Канліфф... от тільки мама Метью ніколи не любила Робін. «Будь добріша»,— попросила себе Робін, хай навіть то була правда. Місіс Канліфф не подобалося, що в Метью так довго лишається незмінна подруга. Вона казала — так, щоб Робін чула,— як корисно для молодика досхочу погуляти, позривати, так би мовити, квіточки... Причина, з якої Робін покинула університет, узагалі, наскільки їй було відомо, заплямувала її в очах місіс Канліфф.

З відстані кількох футів на Робін дивилася статуя сера Мармадюка Вайвілла. Робін підвелася для гімну, а баронет у якобінському вбранні ніби спостерігав за нею, лежачи в натуральну величину на мармуровій полиці з підставленим під голову ліктем, обличчям до зібрання. Під ним у такій самій позі лежала дружина. Обидва видавалися дивно живими в цих нешанобливих позах, з подушками під ліктями, щоб зручніше було мармуровим мощам; над ними в антревольтах височіли алегоричні постаті смерті та смертності. «Поки смерть не розлучить нас...» — і думки Робін знову кудись полинули — вони з Метью, прив’язані одне до одного до самісінького скону... та ні ж, не прив’язані... не думай так — «прив’язані»... що це з тобою? Робін почувалася виснаженою. У поїзді було спекотно й тряско. Вона раз у раз прокидалася, боячись, що застрягне в снігах.

Метью взяв її руку і стис пальці.

Похорон завершився так швидко, як дозволяла пристойність. Навколо густо падав сніг. Ніхто не затримався на цвинтарі; помітно трусило не тільки Робін.

Усі пішли до великого цегляного будинку Канлі

ффів і насолодилися гостинним теплом. Містер Канліфф, від якого завжди було більше галасу, ніж годиться, підливав усім і вітав гостей, ніби на вечірці.

— Я скучив за тобою,— сказав Метью.— Без тебе було так погано.

— Я за тобою теж,— відповіла Робін.— Шкода, що не було можливості приїхати раніше.

Знову брешеш.

— Тітонька Сью лишиться на ніч,— мовив Метью.— Я подумав, що міг би піти до тебе. Добре було б ненадовго вирватися. Тут стільки людей весь тиждень...

— Так, чудово,— відповіла Робін, стикаючи його руку і радіючи, що їй не доведеться лишатися в Канліффів. З сестрою Метью вона не знаходила спільної мови, а містера Канліффа було важко витримувати.

«Але один вечір можна було б і потерпіти»,— строго сказала собі Робін. Це визволення здавалося якимось незаслуженим.

Отже, повернулися до оселі Еллакоттів, зовсім недалеко від майдану. Метью любив її рідних; він радий був перевдягтися з костюму в джинси і допомогти її матері накрити на стіл. Місіс Еллакотт, огрядна жінка з золотаво-рудим волоссям, як у Робін, зібраним у неакуратну гулю, ставилася до нього м’яко й тепло; це була жінка з широкими інтересами і купою захоплень, яка наразі вивчала курс англійської літератури у Відкритому університеті.

— Як там навчання, Ліндо? — спитав Метью, дістаючи з духовки важку посудину для запікання.

— Вивчаємо «Графиню Мальфі» Вебстера: «І я від того вже шалію».

— Важко, так? — спитав Метью.

— То я, любий, цитую. Ой,— вона зі стукотом відкинула ложки,— якраз згадала, невже я проґавила...

Вона пройшла через кухню і взяла «Радіо таймз», газету, яка в цьому будинку була постійно.

— Ні, воно о дев’ятій. Тут інтерв’ю з Майклом Фенкортом, яке я хочу подивитися.

— З Майклом Фенкортом? — звела очі Робін.— А нащо воно тобі?

— На нього сильно вплинули ті якобінські трагедіографи помсти,— пояснила мама.— Сподіваюся, він пояснить, що в них такого знайшов.

— Бачила? — спитав наймолодший брат Робін, Джонатан, який щойно повернувся з молоком, по яке його відіслала мати.— Диви, Роб, на передовиці. Тут той письменник, якому кишки випустили...

— Джоне! — гримнула на нього місіс Еллакотт.

Робін знала, що мама дорікає синові не через підозру, що Метью не схвалює роботу Робін, а