Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Дівчина вмить скинула одяг. Рукави піджака теж були пропаленими. Не роздумуючи зняла його на рукавах блузки теж саме і в місцях пропалин шкіра почервоніла. Дивно, але вона не відчувала болю принаймні поки, що.

— Швидку викликали? — Поцікавився хтось.

— Так, вона в дорозі. — Відмахнувся чоловік поруч і наказав. — Дай воду. — Він навіть не замислюючись розірвав прозорий рукав блузки Злати. Взявши воду почав промивати місця опіків. Промийте опіки хтось Петрові, це потрібно зробити в перші двадцять хвилин.

Водій вистрибнув з-за керма зачинивши двері. Злата налякано дивилася то на чоловіка поруч, то на того що сидів біля водія. Відчувала позаду неї є ще хтось, та оскільки сиділа до нього спиною, то його не бачила. Чоловік поруч рвонув другий рукав блузки, промиваючи іншу руку.

— Злато Андріївно, це необхідно зробити, аби кислота не роз’їдала тіло.

Ще не могла прийти до тями. Кліпнула очима. Дверцята позаду чоловіка відчинилися. У них стояв ще один охоронець.

— Григорію, Андрій Володимирович, в курсі. Нападника піймали це дівка, замовника вже пакують в аеропорту, ще п’ять хвилин, і втекла б зараза.

— Втекла? — Розгублено перепитала Злата. — Хто це?

— Діана Шульга. — Відповів чоловік, що стояв на вулиці.

— Поліцію викликав. — Гаркнув через плече здоровань, що промивав опіки дівчині.

— Так.

Раптом Злата відчула пекучий біль в місцях почервоніння. Крізь яке маленькими цятками виступила кров. Лише тепер збагнула, що її від цієї отрути врятував той охоронець, що подавав руку.

— Що з тим чоловіком що мене закрив? — Налякано перепитала.

— Жити буде. — Відмахнувся чоловік з вулиці, а тоді додав. — Злато Андріївно, ви маєте знати цю дівку, що на вас нападала.

Почулося завивання сирени, Григорій ще раз промив їй рани. Та вийшовши з машини, швидко зняв свій плащ та покликав дівчину.

— Злато Андріївно, ходіть, це швидка.

Коли Злата вийшла, чоловік обережно поклав їй плащ на плечі. Та у двох з охоронцем, що стояв на вулиці, повели її до карети швидкої. Де вже сидів з голим торсом охоронець що закрив її собою. Чоловік був повернутий до неї спиною. Потилиця, спина, руки все було у червоно бордових плямах. Злата жахнулася, могла тільки уявити, як йому болить. Лікарі вже метушилися біля нього, обробляючи рани.

— Хто вільний? Огляньте дівчину. — Попросив Григорій.

До них підійшла зовсім юна дівчина з медичною валізою, й попросила дівчину до бічних дверей карети. Злата вся тремтіла та не від холоду, а від нервової напруги. Зняла плащ Григорія, і погляд зустрівся з поглядом тієї самої Маші. Колишньої секретарки Галини, яку під зв’язані руки, тримав один з охоронців батька. По спині пробігся мороз.

— Ти погань. Ти не варта Несторова. Він мій. Мені його Діана пообіцяла. — Верещала мов навіжена Маша, стараючись вирватися з сильних рук охоронця.

Завила сирена, під’їхала патрульна машина, поряд зупинилося іще одне авто, з якого вийшли чоловіки у формі.

Злата на мить закрила очі, крики Маші, — це повний абсурд. Зойкнула від різкого пекучого болю в руці. Медсестра майже закінчила обробляти рани. Злата стисла зуби, тамуючи біль. Уявляла, що терпить цей бідний чоловік, який закрив її собою.

Підняла погляд, до неї буквально біг Нестор, а позаду поспішною ходою йшов батько. Ще кілька кроків і опинилася в ніжних обіймах Романова. Через його плече бачила, як Маша, яку садили в машину оперативники, дивилася на них з Нестором. Та люди у формі буквально заштовхали її в машину.

— Як ти, дівчинко моя? — Зірвано запитував чоловік зі страхом, заглядаючи їй в очі.

— Нормально. — Відмахнулася. — Там чоловік у швидкій, йому погано, на нього потрапила вся кислота. Він врятував мене. Подбайте про нього. — Тихо попросила.

Нестор враз міцно притиснув дівчину до себе, й зірвано з невдоволенням прохрипів.

— Ти не уявляєш, що мені довелося пережити, доки їхав сюди. Де твій телефон? — Знову заглянув в очі. — Тепер я сам ладен посадити тебе на ланцюг, лиш би ти, була жива, здорова. — Відчайдушно кинув.

Злата крізь сльози посміхнулася. Погляд стрибнув по забинтованих руках. Біль уже був меншим.

— Дівчино, вам потрібно в лікарню, адже потрібно поставити крапельницю та взяти аналізи. Вас швидше за все облили сірчаною кислотою, а з цим жартувати не можна.

Обійми Нестора стали міцнішими, а голос зазвучав надто низько.

— Своєю бездумністю, ти ледь не наробила біди.

Злата не встигла нічого сказати, адже поруч вже стояв батько.

— Як ти, доню? Дуже болить?

— До весілля заживе. — Намагалася жартувати, коли Нестор відпустив з обіймів.

— Перепрошую, ви поїдете з нами! — Втрутився у розмову чоловік у медичній формі і глянувши на чоловіків поставив їх перед фактом. — Ми госпіталізовуємо потерпілу.

— Я сам її відвезу. — Втрутився Нестор.

Стоцький нахмурившись дивився на доньку, а тоді невдоволено кинув.

— Вічно ти, Злато, мусиш все зіпсувати. Де не посій там вродишся.

— І я тебе люблю, тату. — Видавила посмішку. — Ти краще потурбуйся про того чоловіка, бо він реально врятував мене.

— Поїхали, моя королево. — Лагідно попросив Нестор.

— Ви куди? — Не зрозумів Стоцький.

— Кататися. — Відповів Романов. — Хоч Златі дісталося мало, це небезпечно, тож ми в клініку.

— Але в мене переговори... — Лиш тепер згадала Злата, зупинившись.

— Вони скасовуються. — Надто різко заявив Нестор. — Ти в такому вигляді, лише все зіпсуєш.

Злата видихнула, розуміла Нестор має слушність, та й батько знову нахмурився.

Забрали сумочку дівчини з машини охорони. Сівши в машину Нестора, Злата набрала заступника тітки й повідомила, що вона їде в лікарню, і на переговорах присутньою не буде. Юрась довго лютував. Доки Нестор не забрав телефон у Злати.

Дівчина видихнула, й поклала голову на плече чоловіка, зручно вмостившись. Руки здавалося палали вогнем, але думки повернулися до сина.

Піднявши голову глянула на чоловіка, схвильовано запитавши.